read-books.club » Сучасна проза » Голуб 📚 - Українською

Читати книгу - "Голуб"

141
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Голуб" автора Патрік Зюскінд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Голуб» була написана автором - Патрік Зюскінд, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Голуб" в соціальних мережах: 

Патрік Зюскінд народився у 1949 році в Амбаху (Німеччина) в родині письменника. Кар'єра його розпочалася з роботи журналіста, одночасно він вивчав історію в університетах Баварії. Успіх прийшов після виходу його першого твору «Контрабас», далі були «Парфуми», «Історія пана Зоммера» (перші два твори вийшли друком у видавництві «Фоліо»), Повість «Голуб» побачила світ у Швейцарії 1987 року.
Звичайнісінький птах — голуб, — що раптово залетів до маленької кімнатки на сьомому поверсі, зруйнував усталене життя Йонатана Ноеля. Він загнаний, він знесилений, він у відчаї, він навіть здатен на самогубство, він може відмовитися від усього, навіть від самого себе…

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 17
Перейти на сторінку:

Патрік Зюскінд

ГОЛУБ

Коли сталася подія з голубом, яка зненацька перевернула його буття, Йонатану Ноелю було вже за п’ятдесят і він, прокручуючи в пам’яті принаймні двадцятирічний відтинок цілковитої відсутності будь-яких подій, жодним чином не міг розраховувати на те, що з ним може трапитися бодай щось суттєве, крім власної смерті. І це його цілком влаштовувало. Бо він не любив подій, а надто ненавидів такі, що порушували внутрішню рівновагу та руйнували загальний життєвий устрій.

Більшість таких подій залишилися, дякувати Богові, далеко позаду, у сивій давнині його дитинства та юності, подій, про які він найліпше взагалі ладен був не згадувати, а якщо й доводилося, то з величезною неохотою: про літній полудень у Шарентоні, десь у липні 1942-го, коли він повертався з риболовлі додому, — того дня була громовиця, а потім ще й дощ після тривалої спеки. Він зняв черевики й крокував босими ногами по теплому мокрому асфальту, чалапав по калюжах — несказанне задоволення… — отже, він повернувся додому з риболовлі, забіг на кухню з надією застати там матір біля плити, але матері там уже не було, залишився тільки її фартух, що висів на спинці стільця. «Матері немає, — сказав батько, — їй довелося кудись надовго поїхати». «Її забрали, — сказали сусіди, — спочатку її відвезли до Велодром д’Іверу, а потім до табору Дрансі, звідки всіх відправляють на Схід і звідки вже немає вороття». А Йонатан ніяк не міг збагнути цієї події, вона його зовсім збентежила, а кілька днів по тому зник і батько, і Йонатан разом з молодшою сестрою опинилися в потягові, який прямував на Південь, чужі чоловіки вели їх глупої ночі через якісь луки, тягнули просікою, потім знову посадили на потяг, що їхав на Південь, далеко, неймовірно далеко, і дядько, якого вони досі ніколи не бачили, зустрів їх у Кавальйоні і привіз на свою ферму поблизу поселення Пюже в долині Дюранс, де й переховував їх до закінчення війни. Потім вони повинні були працювати в полі.

На початку п ятдесятих, коли Йонатан уже почав отримувати задоволення від роботи в сільському господарстві, дядько поставив вимогу, щоб він завербувався на службу до війська, і Йонатан покірно погодився аж на трирічний термін. Перший рік він був зайнятий виключно тим, що звикав до мінливостей казарменого життя. На другий рік його було відправлено до Індокитаю. Більшу частину третього року він провів у шпиталі з вогнепальним пораненням стопи та ноги, а також з амебною дизентерією. Коли весною 1945-го він повернувся до Пюже, його сестри там уже не було, вона буцімто виїхала до Канади. Дядько закомандував, щоб Йонатан невідкладно одружився, а саме з дівчиною на ймення Марі Бакуш із сусіднього селища Лорі, і Йонатан, який дівчину ніколи у вічі не бачив, слухняно зробив, як йому веліли, і зробив це навіть залюбки, бо він, хоч і мав лише приблизну уяву про шлюб, сподівався знайти в ньому нарешті той стан монотонного спокою й одноманітності, що був єдиним, чого він прагнув. Однак чотири місяці по тому Марі народила хлопчика і тієї ж таки осені втекла з Марселя з одним туніським торговцем овочами…

З усіх цих подій Йонатан Ноель зробив висновок, що людям довіри немає і що, тільки тримаючись від них подалі, можна жити спокійно. Ставши до того ж посміховиськом для цілого села, яке дошкуляло йому не так кпинами, як спричиненою ними загальною увагою, він уперше у своєму житті прийняв самостійне рішення: пішов до «Кредит Аґріколь», забрав свої заощадження, склав валізу й подався до Парижа.

Потім його двічі спіткала справжня удача. Він знайшов роботу охоронця банку на вулиці де Севр і знайшов притулок, так звану chambre de bonne[1] на шостому поверсі будинку на вулиці де ля Плянш. Потрапити до кімнати можна було задвірком, вузькими сходами для постачальників та тісним коридором, що убого освітлювався одним вікном. Два десятки кімнаток із сірими пронумерованими дверима розташувалися уздовж цього коридору, а в самісінькому кінці знаходився номер 24, кімната Йонатана. Він наміряв три метри сорок сантиметрів у довжину, два метри двадцять сантиметрів у ширину та два метри п’ятдесят сантиметрів у висоту, а єдиними зручностями були ліжко, стіл, стілець, світильник, гачок для одягу — і більше нічого. Лише у шістдесятих роках електропроводку підсилили таким чином, щоб можна було вмикати електричну плитку та електрокамін, провели водогін, а кімнати обладнали умивальниками та бойлерами. А до того часу всі мешканці мансардного поверху, якщо всупереч забороні не користувалися спиртівками, вживали холодну їжу, спали в холодних кімнатах, прали свої шкарпетки, мили посуд та вмивалися холодною водою у єдиному вмивальнику в коридорі, поруч з дверима спільного туалету.

Усе це не обходило Йонатана. Він прагнув не зручностей, а надійного притулку, який належав би йому і лише йому, який захищав би його від неприємних життєвих несподіванок і звідки його ніхто не міг би вигнати. Ще коли він уперше переступив поріг кімнати номер 24, то відразу зрозумів: це воно, це те, чого ти завжди хотів, тут ти залишишся. (Так нібито буває з деякими чоловіками у випадках так званого кохання з першого погляду, коли вони раптом розуміють, що жінка, яку вони досі ніколи не бачили, є жінкою їхнього життя, яка належатиме їм і з якою вони залишаться до кінця своїх днів.)

Йонатан Ноель винаймав цю кімнату за п’ять тисяч старих франків на місяць, ходив звідтіля щоранку на вулицю де Севр, що знаходилася неподалік, на роботу, повертався вечорами з хлібом, ковбасою, яблуками та сиром, їв, спав і був щасливий. У неділю він взагалі не виходив з дому, а прибирав у кімнаті, застеляв своє ліжко свіжими простирадлами. Так він і жив у спокої та достатку, з року в рік, з десятиріччя в десятиріччя.

Певні зовнішні речі, такі як орендна плата та самі орендарі, зазнавали протягом цього часу змін. У п’ятдесятих роках в інших кімнатах мешкало ще багато покоївок, молодих подружніх пар та кілька пенсіонерів. Пізніше можна було побачити, як заселяються або виселяються іспанці, португальці, африканці. З кінця шістдесятих переважали студенти. Зрештою навіть не всі двадцять чотири кімнати мали попит. Чимало з них простоювали порожніми або слугували господарям, які займали помешкання на нижніх поверхах, коморами або використовувалися час від часу як кімнати для гостей. Йонатанів номер 24 перетворився з часом на порівняно комфортабельне житло. Він придбав собі нове ліжко, вбудував шафу, покрив сірим

1 2 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голуб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голуб"