Читати книгу - "Скарб Солоного лиману"

захаращений знівеченими гілками. А неподалік чомусь скупчилася величезна зграя ворон. Птахи раз у раз здіймалися в повітря, завзято пікірували і несамовито, хоч вуха затуляй, крюкали. Що вони там надибали? Ми прихопили заплічники і помчали до воронячого зборища. Помітивши нас, вони сірою хмарою неохоче піднялися в повітря, низько пролетіли над нашими головами і сіли неподалік, обурено галдикаючи. Ми оглянули галявину, на якій щойно полювали ґави, але не помітили нічого цікавого. Тут, як і скрізь, росли бур´яни й чагарці. На кого ж полювали ворони? Зненацька ми побачили чималу калюжу, яка бурхливо кипіла, виблискуючи сріблом. Що то? Підійшли ближче. У ковбані стрибали якісь сріблясті рибчинки. Звідки вони? Озираємося.

— Ага, начебто зрозумів, — вигукнув Ірвик, — нічний вітер перекотив величезну морську хвилю через пляж, і вода з рибою опинилася під Вербохмарою.

На березі я помітив мертву рибку, яку не встигла проковтнути ворона. Була вона окаста й блищала, мов срібло.

— Якийся бубирець, — сказав я, оглянувши її.

— Сам ти, Сергію, бубирець. Це мальок якоїсь морської риби. Якої саме — не так-то й важливо. Головне — ми будь-що повинні цих мальків урятувати…

— Лишити рибчинок у калюжі не можна, — погодився я. — Он як дзьобачі чекають на них. Мигцем усіх поковтають.

— Пам´ятаєш, Сергію, як ми рятували короп´ят та карасиків? — уголос розмірковував Ірвик. — Носиш собі цеберкою рибчинок із ковбані і в річку випускаєш. Але тутечки відра немає, одна надія на мою лопаточку. Тільки ж до моря ой як далеко. Нізащо нам не прокопати такого рівчака. Що ж робити? — сумував Ігор.

— А може, давай у лиман рибчин випустимо, — запропонував я.

— А це думка! Лиман поруч! — весело вигукнув приятель. — Але чи ж потече туди вода? Зараз дізнаємося.

Він дістав із кишені свій записничок, з яким ніколи не розлучався, щось там прочитав, потому відламав із торішнього бур´янцю три однакових стеблини. Одну встромив на березі калюжі, другу — недалечко від неї, а останню аж на березі лиману. Тоді ліг на пісок поруч зі стеблиною і, примруживши одне око, став прицілятися до своєї споруди.

— Потече! — впевнено промовив він, і ми почали копати рівчак. Ірвик — копач, а я одгрібач — одгрібав руками пісок. Тільки взялися до діла, коли дивимося — ворони знову налетіли на рибчинок. Доводилося раз у раз одганяти цих ненажер. Ми поспішали, аякже! Он яка сила-силенна сріблястих полонянок чекала на визволення…

Коли вже сонечко підбилося височенько, дійшли ми до головної перепони — пагорбка, а коли зруйнували і його, живий сріблястий потік ринув до лиману. Слідом бігли й ми.

— Перемога! Перемога! — зраділо горлали. Аж раптом — що це! — за нашою спиною почулося люте гарчання… Озирнулися ми і скам´яніли: поруч стояла велика куцохвоста тварина. Безумовно, то був пес. Але що за пес? Ми сторопіло оглядали строкатого гавкуна. У псюри одне вухо було яскраво-біле, друге руде, ноги чорні, різнокольоровими плямками була розцяцькована його спина й боки. Звідки він? А пес сміливо підійшов до мене і нахабно понюхав мої ноги, потім до приятеля, а тоді широко роззявив свою величезну пащу і показав нам страхітливі ікла. Що робити? Куди тікати? І як? Варто було трохи зіскочити зі стежки, як із псячої ікластої пащі вирвалося таке страшенне гарчання, що в мене аж мурашки по спині забігали.

А пес тим часом забіг ззаду і став люто гребти задніми лапами пісок, ніби говорячи: «Ідіть уперед по стежці і не здумайте драпанути!»

Хоч-не-хоч, а довелося скоритися і покірливо пошкандибати за ним. Невдовзі, подолавши зарості очеретів, пес привів нас на галявину, де самотіла хатина, оточена очеретяною загорожею.

У супроводі псюри ми підійшли до будиночка. Назустріч нам вийшов вусатий дядько. Біля його ніг метушилася качка. Вона раз у раз привітно кланялася нам й улесливо кахкотіла.

— Не плутайся, Тасько, під ногами. Геть звідси! — цикнув на качку дядько і, оглянувши нас з голови до ніг, крижаним голосом спитав:

— Звідки ви? Що поробляли на озері? Качині кубельця руйнували? Відповідайте мені!

Псюра, наш конвоїр, сидів поряд із дядьком і, роззявивши пащу, відверто сміявся з нас, як із дурнів… Отака тварюка!

— Ми отако ходили… — почав був я.

— Знаю, що не літали, — відповів дядько, і тієї миті я згадав про листа, якого дав мені Іван Дем´янович.

— Чи ви, бува, не дядько Карпо? — спитав я вусаня.

— Припустимо, що він. А що далі?

— А я вам листа приніс.

— Ач, які поштарі! — невдоволено буркнув він, але листа взяв і заходився читати.

Нам було невідомо, про що писав у тому листі наш учитель. Стоїмо, чекаємо, коли чуємо:

— Гей, Катре, — а йди-но сюди! Зустрічай дорогих гостей, чаєняток. — Ми і незчулись, як опинилися в могутніх дядькових обіймах.

По якійсь хвилині ми сиділи за столом у світлій єгеревій кімнаті, стіни якої були обліплені малюнками птахів і географічними картами. Тітка Катря, сухорлява синьоока жінка, пригощала нас молоком та пампушками.

— Хай вас, діти, не дивують оці картинки, — показав єгер на стіни. — Багато вже років студенти відбувають у мене практику, вивчають природу, вони їх і поначіплювали. І вашого