Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

Поклав трубку.

Дзвінок.

— Йди забери! — каже незнайомець.

— Що?

— Ну, те, що просив.

Я нічого ні в кого не просив. Проте, думаю, пограю трохи.

— А де воно?

— В кущах. Біля моєї роботи. У паперовому мішку. Від прохідної підеш ліворуч. Уздовж стіни. Кінчається стіна — там кущі…

— Думаєш, я пам’ятаю, де твоя прохідна?

— Склероз, чи що? Вулиця Довга, 15…

Це від мого будинку недалечко.

Цікаво, думаю, що у тому мішку? Воно мені й не треба. Але для хохми…

Знайшов ті кущі. Справді, лежить паперовий мішок.

Я за нього. А з-за куща:

— Може, піддати? — Два гевали. — Пішли, — кажуть. — Ти нам розповіси, хто тобі цей мішок виніс.

— Товаришочки! — лепечу. — Громадяни! Я для хохми… Куди ви мене ведете?

— Туди, туди. Де хохмачів збирають…

На даному етапі найбільшим моїм ворогом була мошкара. Днями я ляскав себе по оголених частинах тіла. Ночами чухав ті місця, по яких удень себе ляскав. Порівнював мошкару зі своїми заздрісниками і оббріхувачами. Серйозної шкоди не завдасть. Тільки викликає сверблячку.

Безсонні ночі та енергійні рухи зробили своє. Якось під ранок мене осяйнула ідея. Пошити целофанові штани і целофанову сорочку. Сонце гріє, а кузька не тне. І не продуває вітер.

Як умів, покроїв. Зшив. Приміряв перед дзеркалом. Як інопланетянин.

Вдень з’явився на пляжі. Улігся на пісочку. Благодать.

Повз мене частіше почали снувати. Особливо молодь. Приглядаються.

Он хрупкенька дівчина волочить на плечі гевала, ніби медсестра пораненого. Зупинилися.

— О, дивись! — сказала здивовано. — Що воно?..

— Водолаз! — сказав авторитетно парубок. І поїхав далі на дівочому плечі.

Справа від мене лежать двоє. Він солідний. Вона — несолідна. Він дивиться на неї. Вона — на мене.

— Це спецкостюм, — пояснює він. — Проти електромагнітного поля. До нього додається спеціальний датчик, який…

Що робить «спеціальний датчик», я не дослухав. Бо над моїм вухом пролунало:

— Мамо! Мамо! Дивися, дядя у целофановому мішку лежить…

Вирішив піти у холодок. Під кущем сиділи дві чиїсь тещі. Хоч сонячне проміння сюди й не доходило, вони над головами тримали парасолі.

— Допомагає? — спитала одна, кивнувши на мій костюм.

— Від чого? — перепитав я.

— Від радикуліту.

— Дуже.

— А ви не цікавилися, як він для ревматиків? — перепитала друга.

— Для ревматиків — на підкладці. З яєчної шкаралупи…

Перейшов під інший кущ. Ліг. Читаю.

Щось до мене причовгало. Зупинилося. Нявкнуло:

— Ей, киша! Де відколов такі рохи?

Оглядаюся. Стоїть вишкварок. Знаком питання.

— На Канарських островах.

— Залпові… Сплавиш?

— Грошей не вистачить.

Присів. Стали торгуватися. Зупинилися на п’яти червінцях..

Зо два тижні я тинявся по командировках. Повернувся. Вийшов на пляж — очам своїм не вірю. Снують по пляжу у целофанових костюмах шкети і шкетиці. Точнісінько у таких, які я продав отому «киші». Тільки на певних місцях у них яскраві етикетки. Із надписом: «Rochy».

Інтелект людини довжиною, хребта не вимірюють. Але я звернув увагу, що деякі оті «наполеончики» понад усе люблять верховодити.

Кажуть, хочеш когось розпізнати — дай йому владу. Хоча б отакусіньку. Як заячий хвіст. Хоча б над віником.

А якщо влада більша, ніж над віником? Якщо він поставлений керувати мною? Людиною? Вищою за нього на сорок п’ять сантиметрів?

Сорок п’ять разів на день викликає. Знімає стружку. Сантиметр за сантиметром. Ніби хоче мене стесати до свого рівня.

Терпіти не може дивитися на когось угору.

А якщо у нас, в управлінні, всі більші за нього? Навіть секретарка Кнопа. Уявляєте, скільки переходить у «стружку»?

— Чого ви стовбичите, як каланча?

— Я ж сиджу. Зігнувся ось у три погибелі…

— «Три погибелі»… Корчить із себе Гуллівера…

І починає перетворювати мене на ліліпута.

Методом вібрації. Він працює, як глибинний насос. Сам вібрує, і усе навколо вібрує. А туди, на-гора, тече водичка. Каламутна-каламутна…

Кадри також спливають. Туди. На вічний спокій. Півкладовища укомплектував своїми підлеглими. І ніхто його до кримінальної відповідальності не притягає…

Он Дзьобик. Погладив сусіда по спині. Тарою з-під помідорів. І вже справу завели. Бо нібито в сусіда після цього остеохондроз почався.

Від цього у когось щодня щось починається. Або інфаркт, або виразка, або нервовий розлад. І ніби так треба. Ніби він постачальником у лікарні працює…

Метає громи і блискавки:

— У вас нема продуктивності праці! Нема творчої віддачі! Нема громадянської свідомості! Елементарної совісті!..

Що у мене може бути після такого щоденного вереску? Запалення внутрішнього вуха.

Тому на кожен його крик я дригаю головою. Він думає, що я його передражнюю. І ще більше репетує. Я ще частіше дригаю.

Тоді він грюкає кулаком об стіл.