read-books.club » Сучасна проза » Татцельвурм. Тірольська історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

240
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Татцельвурм. Тірольська історія" автора Ірина Михайлівна Лікович. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 31
Перейти на сторінку:
територiї власної країни оговтуватись вiд рятiвного болю втрати.

А через пiвроку одягнула робу стюардеси круїзного судна, аби, ночами ковтаючи сльози нерозумiння та розпачу, п'ятнадцять годин на добу прибирати каюти і туалети заможних американцiв, котрi завжди залишали менi пiд подушкою зiжмаканого лiжка немалi чайовi. Робота на кораблi мала вiдтiнок вседозволеностi та розпусти.

— Апять ашiбачка, — говорила зранку завжди усмiхнена бiлоруска Надя, моя розкуйовджена спiвмешканка, повертаючись вiд чергового одруженого офiцера, котрий за нiч солодких помилок мiг подарувати фiрмовi духи, грошi, позачерговий вiдгул на сушi котрогось iз континентiв, або пробачити запiзнення iз тiєї ж сушi на власну змiну. — Харашо дєлать ашибкi на караблє. На суше об етом нiкто не узнаєт.

«Ашiбачкi на караблє» закiнчилися для мене доволi фатально. Хоча тодi я радiла цьому. Зробивши на одному з континентiв нашвидкуруч аборт (адже це суворо заборонено контрактом), стiкши кров'ю наступного дня у своїй каютi, отримавши вiдмову вiд роботодавця за недотримання умов, опинилася на кiлька тижнiв у одеськiй хабарницькiй лiкарнi. Вердикт лiкаря мене навiть потiшив, бо я i так не хотiла навiть думати про ще однi пологи. На борт свого наступного корабля пiдiймалася без презервативiв та протизаплiдних пiгулок. Випотрошеною i безплiдною. Несучи у собi початкову стадiю ракового захворювання.

Нелюбов

Доки я вiд незвички терла долонями вуха, рятуючись вiд тиску, автобус «Iнсбрук — N…» монотонно хилитав моїми нехитрими пожитками, ледь гальмуючи на крутих численних поворотах. Отож, я вже була у серцi Альп, покритих пластом iсторiї, в якiй людина не вiдiграла жодної ролi.

— Ковтайте слину, — безколiрно радив менi сусiд, що сидiв бiля вiкна, зовсiм не звертаючи увагу на стрiмкi урвища, котрi ми проїжджали дорогою до моєї останньої домiвки.

Я ковтала, дратуючись вiд присутностi та уваги молодика в лижному костюмi.

— Сезон почався ще три тижнi тому, от тiльки я нiяк не мiг отримати вiдпустку, — вiв своєї юнак iз iталiйським акцентом. — Люблю вiдпочивати саме тут, а вище — нi. За моїми спостереженнями, чим вище в гори, тим корiннi мешканцi серйознiшi, суворiшi, неговiркi. I навпаки — мешканцi з долини полюбляють гуляти й випити.

А я вже нервувалась вiд самої думки про численних лижникiв у сонцезахисних окулярах, що сновигатимуть повз моє вiкно, не залишаючи менi, стомленiй життям та пошуками елементарного щастя, що могло би мене задовольнити, права на вперше усвiдомлену самотнiсть. Стомившись вiд чотирирiчної океанської хитавицi та двох сезонних любасiв-негрiв, довiвши консервативному закарпатському селу власну незалежнiсть, не оминувши жодного континенту, випробувавши усi види наркотикiв, алкоголю та сексу (так i не отримавши вiд цього нiчого, крiм втеч), я вперше вiдчула, що вмiю, хочу, можу, буду слухати тишу.

Я гадала, що лютнева втома снiгу несе у собi саме те, чого бажаю — спокiй iз вiдтiнком вiчностi. Я не вiрила, що будь-якi земнi краєвиди можуть порятувати мене вiд фiзичного болю, тихого, але вже такого близького та неминучого (бо бажаного) згасання на тлi набутих у процесi невротичного життя хвороб. Уже розумiючи свої життєвi промахи, вiдчувала: єдине, що могло би мене порятувати — це любов у серцi, у тому тлiнному органi, що так немiцно засiв усерединi мого кiстяка, а також вiдкритiсть до свiту, якої не було у мене споконвiку. Розумiла все, але не могла жити так, як би то мало бути. Як i не могла тодi, п'ять рокiв тому, залишитися у Гохобердорфi, хоча так вчинила би кожна мати на моєму мiсцi, аби вiднайти бодай рештки пожертого лавиною дитяти.

На зупинках (а ми чомусь займали мiсця iз позначкою «iнвалiди», «дiти» та «вагiтнi») в автобус заходили переповненi рiзнокольоровим спорядженням та добрим настроєм сiм'ї лижникiв, говорили щось iталiйською до водiя, а вiн усмiхався і вiдповiдав, не забуваючи дарувати дiтям цукерки. Малюки несмiливо та сором'язливо простягали долоньки, потiм протягом усiєї дороги галасували та вовтузились, що неймовiрно мене дратувало.

Лижний сезон був у розпалi. То тут, то там iз-за одної гори визирала iнша, заснiженою та общипаною вiд дерев спиною їхньою тягнувся канат пiдйомника iз пузатими кабiнами, що хиталися вiд вiтру.

Високi ялини пнулися догори, ховаючи у собi теплоту й темiнь гiр. На їхнiх верхiвках, так i не опавши на землю, лежав синюватий, iз проблисками безмежного неба, снiг.

Я вiдчувала себе снiговою лавиною болю, сповiльненою у швидкостi й дiї. Мене не зачiпала краса навколишнiх вагiтних гiр, що так на диво плавно перетворювалися то на кам'янi скелi, позбавленi рослинностi, то на заросле деревами та хатками чрево землi. Колись, через мiльйони рокiв, вони розродяться новими нами, адже вся Земля покликана народжувати життя в особi людей — ходячих в'язниць свого «я», котре нездатне, принаймнi за життя, пiдiйнятися вище власної голови, що породжує страхи. Колись, через мiльйони рокiв, гори знову народять страх, приречений сновигати землею, не знаючи, що повний спокiй властивий тiльки тваринам. Але поза межами свого дому вони також не вiдчувають себе у безпецi. Люди ж бо шукають свою внутрiшню тишу десь далеко вiд себе. Як i я, що боялася своїх витокiв, тiкала за край свiту, не розумiючи, що чужi майже нiколи не стануть своїми.

Мої Карпати, що їх плавно омивали синюватi тумани, були так не схожими на Альпи, котрi нанизували на себе хмари жорстоко, нiби шматуючи їх. Але мене вабило сюди, мов убивцю до мiсця злочину.

Жовтий, безкоштовний для лижникiв «Postbus», заповоротив нас тим часом до одного iз пiдйомникiв, i мiй iталiйський сусiда, привiтно кивнувши на прощання, зник у натовпi збуджених полуденною альпiйською спекою вiдпочивальникiв. Я ненавидiла їх. Бо у них не помирали чоловiки та дiти. Бо вони мали вимрiянi домiвки. Бо їм хотiлося вiдпочивати. Бо вони знали, чого хочуть. Бо у них не було кандидозу. Бо вони не приймали по кiлька пiгулок щодня. Бо вони не приїхали до Тiролю з метою тихо згасати, так i не знайшовши власного спокою, не вiдчувши чудодiйної сили кохання, не полюбивши дев'ятимiсячну доньку, ставши тiнню власних страхiв. Вони вiрили, що рай знаходиться на Землi.

Ми проминали поодинокi села, хати яких iнколи аж до вiкон вгрузали одним боком у землю. Полонини з дерев'яними хижками на схилах, переповнених фермерським

1 ... 5 6 7 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татцельвурм. Тірольська історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Татцельвурм. Тірольська історія"