Читати книгу - "Клас пані Чайки"

завжди була стресом. Вона, як і решта вчителів, гадала, що батьки учнів ставали чимраз нестерпніші. По-перше, у них виникало щораз більше претензій на адресу школи. По-друге, траплялося, що вони писали скарги до міністерства, а по-третє, деякі виявлялися дуже конфліктними. Якими будуть ці? Батьки в попередньому класі були в міру нормальними. Але її колезі трапилися просто жахливі. «Ото щоб і зі мною такого не сталося», — думала пані Чайка й провітрювала приміщення, прикидаючи, які справи вона збиралася обговорити.

На початку зборів класна керівничка представилася й оголосила, коли вони зберуться наступного разу, подала дати зимових канікул і святкових днів, а також субот, у які треба буде відпрацювати травневі вихідні. Поінформувала, що в гімназії діють два харцерські загони[2] та декілька гуртків: образотворчого мистецтва, театральний, польської мови й літератури та математичний. Потому записала на дошці прізвища й імена всіх учителів. Повідомила про години роботи шкільного педагога та психолога. Попрохала принести довідки про дисграфію та дислексію[3] до кінця місяця. Запропонувала провести навесні екскурсію до Біловежі[4] й нарешті поцікавилася, чи виникли в батьків якісь запитання або чи є проблеми, про які слід поговорити.

— Я хотів попередити, що моя донька не ходитиме на уроки релігії… — озвався тато Наталки й хотів було ще щось додати, але тут-таки відгукнулася мама Стася. У її голосі вчувалося неприховане обурення.

— А це ще чому? Ви що — комуніст?

— Ні, — заперечив Наталчин тато й засміявся. — Свідок Єгови.

— Жах! Ви повинні навернутися до істинної віри!

— Вибачте, — утрутилася мама Мацека, — але ви знову створюєте конфліктну ситуацію. Ще в початковій школі ви робили такі самі зауваження на адресу мого сина й мене. Я теж хочу сказати, що мій син не відвідуватиме уроки релігії. Тобто він може сидіти в класі, якщо це нікому не заважатиме, але прошу, щоб його не опитували й не ставили оцінок.

— Ви теж свідок Єгови? — поцікавився Наталчин тато, але мати Мацека не встигла відповісти, бо знову втрутилася Стасева мама й зневажливо кинула:

— Вона лютеранка.

— Ми євангелісти, — спокійно пояснила Мацекова мати. — А ви якось дивно поводитеся. Зрештою, святий отець стільки говорить про єднання церков, екуменізм, що вам справді має бути соромно за власну нетерпимість.

— Ви тут імені святого отця навіть не вимовляйте, бо не маєте права!

— Пробачте, але я вже колись вам розповідала, що кілька років тому, під час паломництва, святий отець правив месу в нашій громаді. Мої предки знайшли притулок у Польщі ще в сімнадцятому столітті, бо тут нікого не спалювали за приналежність до іншої конфесії, а зараз, на початку двадцять першого століття, ви поводитеся, мов у середньовіччі!

— Шановні батьки! — мовила вчителька. — Будьте такі ласкаві й припиніть ці суперечки. Я зі свого боку дуже прошу вас не переносити власних… — тут вона завагалася, не знаючи, яке слово вжити, але за мить закінчила впевнено й рішуче, — упереджень на дітей.

— На щастя, син цієї пані має більше кебети, ніж його мати, — буркнула Мацекова мама й замовкла.

— Заяви стосовно уроків релігії прошу подавати в письмовому вигляді, — сказала пані Чайка й роздала чисті аркуші. — Тепер про гроші. Сума страхового внеску становить цього року…

* * *

Залишившись у класі сама, учителька подумала, що ці батьки, здається, не такі вже й погані. Але відразу збагнула, що конфлікт через уроки релігії стався в неї вперше. Щороку в школі траплялася якась дитина іншої віри, зрештою, на Саській Кемпі мешкає чимало євангелістів, але це вперше серед батьків була особа, якій чиєсь віросповідання вочевидь заважало. Вона й не підозрювала, що ця незначна суперечка невдовзі перетвориться на серйозну проблему.

* * *

Конфлікт розгорівся наступного дня. В учительській до Барбари Чайки підійшла вчителька катехізису,[5] пані Гражина.

— Басю… Я зовсім не знаю, що мені робити…

— Із чим?

— До мене нині прийшла мати одного учня. Твого учня… — мовила катехітка й замовкла.

— І що?

— І зажадала від мене, аби я на уроках переконувала дітей, щоб ті навернули своїх товаришів до істинної віри.

— Боже! — зітхнула пані Чайка і вражено сіла.

— Ну, Басю, — обурилася пані Гражина. — Ти не зітхай, а вислухай мене, бо я не знаю, що робити.

— Уявляю! Почалося ще на вчорашніх зборах.

— Я відмовилася, а вона пригрозила, що піде до парафіяльної управи й вимагатиме, аби мене звільнили…

— Ага, а там, звичайно, погодяться! Тоді, як стільки говориться про єднання церков. Не переймайся!

— Еге ж — не переймайся! Вона вже навіть до директора ходила! Скандал йому влаштувала! Мені було так соромно…

— Але ж, напевне, за неї?

— Через те, що вона мене в усе це вплутала. Сказала, що я повинна поширювати віру.

— І що?

— Нічого. Директор сказав їй, що я не місіонер, а моя робота полягає не в поширенні віри серед тубільних народів, які визнають культ вуду, і послав її… під три чорти.

— Сонечко! Ти ж викладаєш катехізис, як ти можеш згадувати чорта! — втрутився фізкультурник, а пані Чайка засміялася.

— Гражино! — мовила вона за хвилину. — Ти цим не