Читати книгу - "Альпійська балада"

Галадай тим часом обтер долоні об смугасті штани і глянув на людей — звичайно, він тут був заводієм.

— Хто ударить?

На мить усі знітилися, втупивши у долівку погляди, ніяково обмацуючи ними довгий корпус півтонної бомби з розгонистими подряпинами на зелених боках. Від цього, мабуть, найважливішого питання усім стало незручно. Замислився невеселий, з сивою щетиною на запалих щоках Янушка; завмерла нервова рішучість у зірких очах Жука; Сребніков навіть кашляти перестав, опустивши уздовж плаского, як дошка, тіла руки, і погляд його зробився тужливий-тужливий. Було очевидячки, що це питання, про яке всі думали, непокоїлись і мовчали з самого початку, з мукою вирішуючи його кожний для себе, викликало тепер в душі болючий, тривожний сум.

Буйновиде Галадаєве обличчя виражало суворість і незламну рішучість.

— Охочих немає, — похмуро озвався він. — Тоді кинемо жеребок.

— Звичайно. Так краще, — стрепенувся й підступив ближче до заводія Жук.

— Що ж, кинемо, — погодився і Янушка. Стримано, але, здається, полегшено кашлянув Сребніков. Іван мовчки одним махом увігнав у землю кінець лома. Але Галадай, плеснувши себе по стегну, сказав:

— Кинеш тут… Ані сірника тобі, ані соломинки.

Він уважно роздивився і схопив у кутку важку, з довгим держаком кувалду.

— Так-от. Бери вище.

І, сівши навпочіпки, взявся обіруч за держално біля самої кувалди. Четверо інших теж зблизилися до нього, посхилялись головами. За Галадаєм ухопився рукою Жук, за ним зімкнулися вузлуваті Янушкові пальці, потім — долоня Сребнікова, за нею широка Іванова п’ятірня, потім знову Галадаєва, Жукова, Янушкова, і коли над плетивом рук залишився малесенький кінчик держака, за нього повільно взялася тремтлива пітна рука Сребнікова.

Усі полегшено зітхнули, підвелися й, постававши попід стінами, якусь мить намагалися не дивитись один на одного.

Галадай простягнув кувалду тому, хто повинен був з нею померти.

— Так що справедливо. Без обману, — як і перше грубувато, але з ледь помітним співчуттям озвався він.

Сребніков чомусь перестав кашляти, похитнувся, взяв держак кувалди, мовчки повернув його в руках, спробував переставити й поклав. Його сумні очі звелися на хлопців.

— Не розіб’ю я, — тихо, голосом засудженого вимовив він. — Не подужаю.

Усі знову принишкли. Галадай гнівним поглядом блиснув на смертника.

— Ти що?

— Не розіб’ю. Сили вже… нема, — сумно пояснив Сребніков і важко, надсадно закашлявся.

— Ну й ну! — сплюнув Жук. — Сукали-сукали мотузочку…

— Що ж… Звичайно, де там йому розбити… Знесилів, — ладен був погодитися з тим, що відбулось, Янушка.

В Івана всередині мовби перевернулося щось: хоч він і розумів, що Сребніков каже правду, але така несподіванка викликала в хлопцеві гнів. Якусь мить Іван уважно й презирливо спідлоба дивився на невдаху Сребнікова, щось вирішуючи в думці. Помирати, звісно, він не хотів, завжди прагнув жити, тричі пробував вирватися на волю (одного разу дійшов майже до Житомира). І разом з тим у житті, виявляється, бувають моменти, коли замало всієї, набутої роками витримки, щоб подолати якусь мить образливої ніяковості.

І він рушив до Сребнікова.

— Дай сюди…

Сребніков здивовано блимнув сумними очима, слухняно розняв пальці на держаку. Іван переставив кувалду до себе і раптом скомандував сторожким голосом:

— Ну, чого поставали? Берімо. Нічого вичікувати!

Суворий Галадай, нервовий Жук, заклопотаний Янушка розгублено зиркнули на Івана і, пожвавішавши, наблизилися до бомби.

— Взяли! Жук, мотузку! Ломи давайте! Куди ломи поділи? — з нарочитою метушливістю розпоряджався Іван і, шукаючи заздалегідь наготовлені палиці, виглянув з ями. Хлопці, мабуть, помітили, як він здригнувся, бо раптом завмерли поруч, а Іван, передчуваючи лихо, повільно вирівнявся на весь зріст і скам’янів.

Осторонь від ями в курному потоці скісного проміння стояв командофюрер Зандлер і пильно вдивлявся сюди. Їхні погляди зустрілись, і Зандлер кивнув головою:

— Ком!

Іван нишком вилаявся, поставив під стіну кувалду і мерщій (затримуватися в таких випадках було небезпечно) пологим краєм виліз на розкидану довкола ями землю. Позаду занепокоєно притихли, затаїлися хлопці.

У запиленому, порожньому в цьому кінці цеху (боячись, що бомба вибухне, німці передусім повитягували звідси верстати) було парко, крізь побитий дах струменіло курне проміння сонця. А в другому зруйнованому кінці цієї велетенської, як ангар, будівлі, де розбирала завал команда жінок із сектора «С», снували, рухалися люди з ломаччям, ношами, по настилу з дощок котили навантажені брухтом тачки.

Зандлер стояв у проході, осторонь од великої смуги світла на бетонній долівці, й, позакладавши назад руки, чекав. Іван швиденько збіг з купи землі, дерев’яні колодки його лунко заляскали і стихли. Насупивши широкі русяві брови, він спинився за кілька кроків од Зандлера, на освітленому місці долівки. Есесівець смикнув пальцями широкий козирок кашкета.

— Ві іст міт дер бомбе?[11]

— Скоро. Бальд, глейх,[12] — насуплено відповів Іван.

— Шнелер гінаустраген![13]

Зандлер підозріливо глянув у бік ями, з якої стирчали голови хлопців, потім допитливо — на Івана. Той стояв по-солдатському виструнчившись, готовий до всього: мішені на куртці свідчили, що можна сподіватися будь-чого. Очима він впився у виголене, засмагле обличчя есесівця, який був, мабуть, ненабагато старший за нього, але сповнений усвідомлення своєї влади й арійської гідності. В той же час скісним настороженим поглядом хлопець стежив за кожним порухом загрозливих рук німця. Віддалік, на другій половині цеху, дві ланки у смугастій одежі поставили на долівку ноші й, напевне зацікавившись, перелякано чекали, що буде далі. Проте німець, ковзнувши поглядом по Івановій виструнченій постаті, яка зовні свідчила про готовність