Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

Франек — єдиний нормальний хлопець у класі.

Марцін — дженджик: відпрасовані штани, лакові черевики й піджак — це його улюблений прикид.

А про решту годі й згадувати.

Клаудія роззирається по людях. Дехто й досі не позбувся літньої засмаги, хоча літа цьогоріч практично не було. Дівчата причепурилися: високі підбори, спіднички-міні, треба покрасуватися, доки можна, бо ця демонстрація моди от-от закінчиться. Здрастуй, формоленд!

Зося намагається не вирізнятися. Братиме приклад із решти. Від а до я. (У всьому). Не буде вона зголошуватися добровольцем, піднімати руку, ставити додаткові запитання й рятувати клас власними знаннями. Вона трохи непокоїться, чи не вплине це на її оцінки, але ризик завжди існує. Матиме нагоду на контрольних і біля дошки.

«Так треба! — повторює подумки. — Це необхідно!»

— А хто, власне, вирішив надягти на нас це шмаття? — бурмоче під носом Агата.

Класна керівничка, Беата Крупа, не може відповісти. Їй здавалося, що все це обговорили ще в червні. Батьки були «за», педрада — тим більше. Виховне значення шкільної форми не викликає сумнівів. Молодь проймається соціальними цінностями, у позитивному значенні цих слів, зникають суспільні відмінності. Діти нарешті виглядають акуратними.

— Ну, ми ж не обговорюватимемо цього тепер, коли форму вже пошито? — ображено кидає вона з-над журналу.

— А чому б і ні? — наполягала Агата. — Вона кошмарна!

Клас мовчав, проте цього разу всі були на її боці.

— Що тобі в ній не подобається? — учителька явно збиралася конфліктувати.

— Тканина, колір і фасон, тобто все. Вона пошита з якогось слизького пластику, якого жодна бактерія не торкнеться навіть за тисячу років, гівняного кольору (у класі лунає обережний сміх) і фасон, який, можливо, був модним у шістдесяті, але тепер викликає хіба що відразу. А ви не вважаєте, що якби школа серйозно сприймала учнів, то мала би запитати нашої думки щодо цього?

— Люба моя… — учителька робить паузу, бо їй, власне, нічого сказати. — Дозволь поки що, доки ви ще не дорослі, вашим батькам та опікунам (вона особливо підкреслює слово «опікунам», щоб зробити Агаті прикрість) вирішувати за вас?

— Мою маму ніхто не запитав, що вона про це думає.

— Мабуть, вона, як завжди, не прийшла на батьківські збори? То що, накажеш спеціальну делегацію до неї посилати? Зрештою, у нас демократія. Батьківський комітет вибрав цю тканину, колір і фасон, і така модель у нашій школі є обов’язковою. Про рішення вас повідомили кілька місяців тому, у вас було досить часу, щоб звикнути до цього факту.

— У нас так. А у вас? — не здається Агата.

— Що ти маєш на увазі?

— Вам доведеться дивитися на нас по шість годин щодня.

— Напевне я волію дивитися на форму, аніж на всі ці демонстрації моди, які ви мені тут щодня влаштовуєте! — гнівається вчителька.

Знуджена Агата вирішила не відповідати, мовляв, de gustibus і так далі, зрозуміло, що вчительки не переконаєш. Класна керівничка дещо завчасу відчула свою моральну перевагу, ніби вони дійшли спільного висновку. Тим часом Агаті зробилося смішно від самої думки, яка їй щойно сяйнула:

— Школа — це не армія, і тим більше не в’язниця, отож форму слід скасувати! — заявила вона.

Клас сидів приголомшений, бо нікому й на думку не спало, щоб тепер, коли все було вирішено ще в червні, раптом почати опиратися. Але ж більшість ніколи не вихилялася. Вони воліють покірно йти на заріз або до бою, як є авторитетний лідер. Проте Агаті вони не довіряють. Може, із цією формою, й варто було її підтримати, але Агата занадто швидко втрачала інтерес до будь-чого, шкода було зусиль, щоб допомагати їй у спільній боротьбі. Крім того, вона ніколи не приховувала, що їй на них начхати з високого дерева. Зрештою, як би там не було, завжди краще почекати на розвиток подій, а тоді стати на боці переможця, філософськи киваючи головою:

— Ну, я ж казав!..

Крім того, уже й додому можна йти, навіщо тут обговорювати проблему, якої ніхто не в стані вирішити? Форма, на диво, нікого не схилила до боротьби, хоча всі в ній виглядатимуть однаково жахливо. Проте нині вони ще були у звичному вбранні, а от що буде завтра, коли роздадуть кошмарні блузки, і всім доведеться їх одягти? Про це ще ніхто не думав.

Зося мешкає на Квідзинській, у крайньому будинку мікрорайону, де живуть переважно медики. Її кімнатка на піддашші. Другий поверх займають батьки, перший — бабуся. Оскільки батьків і бабці цілими днями немає, Зося більшість часу проводить удома сама. Їй би так хотілося мати бодай собаку, але ж є Пуцик! Батьки вважають, що одного пса вдома достатньо і вона не впорається з вигулюванням двох. Не розуміють, що між Зосею й Пуциком немає нічого, що бодай приблизно нагадувало би дружбу. Зрештою, Пуцик навіть не піднімається нагору. Зося забирає його з бабусиної кімнати й туди ж таки приводить. Дорогу Пуцик знає й більше нічого його не цікавить. Навіть нетривала прогулянка його втомлює. А Зосі хотілося би мати цуценя. Але собачатко — то суцільні проблеми. Шерсть на килимі. Брудні стіни. Запісяні підлоги. Навіщо, якщо може бути чисто? Отож у домі панує чистота. Стерильна. А Зося, не маючи з ким навіть словом перекинутися, розмовляє зі своїми м’якими іграшками. Почувається трохи ніяково, бо вона ж не божевільна, але потреба спілкування така сильна, дівчина так не любить залишатися самою, що бідолашний ведмедик постійно виконує іншу роль: старшої сестри або старшого брата, яких Зосі бракує так дошкульно, що вона принижується до того, що говорить уголос, хоча й розуміє, як по-дурному це виглядає.

Агата повертається додому пішки. Дорогою весь час відчуває, як її щось стискає в шлунку. Вона від ранку й ріски в роті не мала. Спершу оте пощипування перетворюється на якесь неначе зітхання — і за