Читати книгу - "Репетитор"

І не тільки обіди. І не тільки готує. Весь цей палац, напевне, на її плечах. Звичайно, всі суперсучасні технічні забавки тут до її послуг. Але, скоріше за все, вона їх не любить. І скоріше за все, їй добре платять. Але не дякують.

Він неквапно обвів поглядом передпокій. Можна піти. А можна кинути гранату. Це завжди найважче — вибір.

Втекти чи дозволити обілляти себе брудом? Взяти простягнену гривню чи заховати руки в кишені? Вийти надвір чи залишитися за зачиненими дверима?

Вибір. Сьогодні він дався напрочуд легко.

— Підіть і скажіть своєму господареві, пані, що без вас я відмовляюся сідати до столу. Скажіть, що у мене такий струс оригінальний. Він зрозуміє.

«І не дивіться так на мене, пані. Ви розстелили мені постіль, зготували для мене ще одну порцію і, певно, не поставили на поличку мешти брудними. Навіть, якщо вам за це платять, не обов’язково бути невдячним. А яке задоволення кидати гранату в недозволеному місці — ви б тільки знали…».

— Не баріться, пані. Не випадає гостеві змушувати господаря чекати.

«Господаря, який вважає нижчим за свою гідність запросити гостя особисто».

Служниця не усміхнулася. Стиснула зуби. Зібралася щось промовити. Промовчала. Пішла.

Безперечно, йому передадуть, щоб забирався геть. Не обмежуючись у висловах. Але… маленька помста — це теж помста. Мама помилялася.

«Ременя на тебе немає», — заявив би Славко, якби був тут.

Служниця хутко повернулася. Зміряла його поглядом. Розліпила губи.

— Господар не заперечує.

Якби могла, вбила б на місці.

— Що ви кажете? — розплився в посмішці Андрій. — За це гріх не випити. Ви мені тільки напрямок покажіть, а келішки я знайду сам. І припиніть поглядати на мої ноги — я їх недавно мив.

Не те, щоб він не любив багатих. Йому не подобалося, що у нього забрали шанс стати багатим.

«Хто на що вчився», — зітхав нарід.

«У всякого своя доля», — підтакували поети.

Але він, Андрій Шелепінський, у свої вісімнадцять вперто вірив у те, що шанс повинен даватись кожному. Без винятків. Без поправок. Без відміни. Як даються пори року. Шанс жити по-людськи.

Інша річ, як той кожен зуміє тим шансом скористатися.

Андрій встиг — незграбно, проте встиг — прочинити перед жінкою двері й жестом запросити пройти. Їй ледве не урвався терпець. Але така вже доля підневільних людей — чи то в нас, чи то на заробітках — посилати хазяїв та їх гостей стисло і подумки.

Виявляється, двері ліворуч вели до… Свідомість закатулялась підлогою й заблокувала всі імпульси ззовні. «Не хочу нічого бачити, не хочу, не хочу!!!»

— Смачного! — підсвідомо вирвалося завчене з дитинства при погляді на накритий стіл.

Лихо з цими умовними рефлексами: вмикаються часом зовсім недоречно. За столом ніхто нічого не їв. Усі сиділи й дивилися на зайду… А той, зайда, дивився просто себе й перечікував у собі напад сказу.

— А чому ти босий? — почувся тоненький голосок.

«Чого вони всі причепилися?» — розізлився Андрій і… прозрів.

Кухня. Тяжіння до простору збережено. У лівому куті грандіозним півколом б'є по незагартованих мізках барний шинквас з повним, навіть на перший погляд, набором боєприпасів. У правому куті велетенський холодильник, що примудрився зовсім не зайняти місця. Просто перед очима — кухонна мебля з таким розмаїттям шафочок, поличок і тумбочок, з такими суперовими посудинами та різним причандаллям, з такими далекими від його, звичних уявлень про побут мийкою, газовою плитою та грилем, що свідомість миттю крешанула і зненацька вдала, ніби нічого не бачила. Проте на вмурованому в стіну мармуровому фонтанчику з камінчиками, травичкою та дзюркочучим струмочком вона застрягла надовше.

«Фонтанчик — це не просто добре, це дуже добре», — процитувала вона когось із видатних і приготувалася катулятися знову.

«Цить», — перевів погляд у дальній кут Андрій. Під розкішною порцеляновою статуеткою з годинником у руках, на розкішному м'якому куточку, облямованому світлим, як всі меблі тут, деревом, за розкішним овальним столиком на металевих художньо покручених ніжках сиділи троє і не зводили з нього очей.

«До речі, котра година?»

— Чому ти босий? — грізніше пропищало дівчатко, дуже схоже на курча, баламкаючи під столом ногами і настирно очікуючи на відповідь.

Пан-господар сиділи на чільному місці й займалися тим, що посилено ховали смішинки у свої добрячі вуса. І теж чатували на якусь мару.

Бавимося, так?

За величезним вікном з виходом на балкон і димчатими шибами чекав липень. Чекав зливи. Або просто доброго слова.

Та Андрій не встиг. З добрими словами завжди так: треба лізти до найпотаємніших кишень, куди й шлях забуто. Не те, що зі злими.

Замість Андрія тлумачити нерозумній дитині прописні істини заповзявся третій із сімейного клану. Дванадцяти-тринадцятирічний хлопчина з чорним, мов кабель, волоссям, прилизаним гелем. У мишачого кольору сорочині, застебнутій на всі ґудзики. З очима у морок.

— Віро, сонечко. Всі бомжі — босяки. Це у них прикид такий. Ближче до землі називається.

«Віра-сонечко» хитнула жовто-пухнастим чубчиком і на повному серйозі уточнила:

— А шо таке бомж?

У нього, в Андрія уточнила. Брата вона вміло зігнорувала. Діти в п’ять років нічого такого не вміють. Хіба що є кого копіювати.

Андрій глянув на господаря. Копіювати було з кого. Той зосереджено оглядав кошик з фруктами, і всі смішинки геть поховалися.

Добавунькалися.

— Ой, чого ж ви стоїте, сідайте, хлопче, — згадав господар про гостя, вказуючи на стільця з такими само покрученими, як у стола,