Читати книгу - "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська"

Якось Онисько повернувся з гарбузової грядки чимось схвильований.

— Чому це ти сьогодні не в гуморі? — поцікавилась Евридіка.

— Уявляєш, — пояснив Онисько, — вже дві ночі поспіль із грядки зникають найбільші гарбузи.

— Може, це Одарочка взяла на гарбузяну кашу?

— Та ні, вона завжди попереджає джмелів, коли хоче зірвати гарбуза, — заперечив Онисько. — До того ж, вони зникають уночі.

— Значить, на городі завівся злодій, — вирішила Евридіка. — Маємо з’ясувати, хто він.

— А як? — запитав вуж.

— Ходімо на гарбузову грядку, оглянемо місце злочину, — запропонувала мишка.

Евридіка забігла додому й узяла там якусь невідому Ониськові річ, схожу на люстерко, тільки з прозорим і опуклим склом.

— А навіщо тобі це люстерко? — здивувався вуж.

— Це не люстерко, а лупа, — пояснила Евридіка. — Я отримала її у спадок від бабусі. А вона колись виміняла цю штуку на пригорщу горіхів у однієї морської свинки. Бабуся казала, що та свинка жила певний час на городі з дивною назвою Лондон, у будинку якогось Холмса. Там вона й знайшла цю лупу.

— А що нею можна робити? — запитав Онисько.

— Якщо дивитися крізь неї, то можна побачити те, чого не видно неозброєним оком.

— А хіба бувають озброєні очі?

— Всілякі бувають, — повагом відповіла Евридіка. — Ну, ходімо вже.

Коли мишка з вужем дісталися гарбузової грядки, джміль Жорж показав їм місце, де нещодавно росли вкрадені гарбузи.

— Якщо хтось ж-жабере усі гарбужи, — бідкався Жорж, — люди не ж-жберуть ж них насіння й не посадять нових наступної весни. Тоді джмелям доведеться шукати інший город, бо ж гарбужових квітів ми ж-жбираємо найсолодший нектар собі на їж-жу.

— Не хвилюйся, — заспокоїла джмеля Евридіка і почала оглядати землю крізь лупу.

Мишка довго повзала на колінах навколо місця крадіжки.

— Не второпаю, як хтось самотужки міг підняти важкого гарбуза, — дивувався вуж.

— Так, так… а ось і слід, — нарешті мовила Евридіка.

— Ти жнайшла сліди крадія?! — зрадів Жорж.

— Та ні, сліди гарбуза.

— Ти хочеш сказати, що гарбузи пішли з городу самотужки? — пхекнув Онисько. — Дурниці. Вони не вміють ходити чи повзати і взагалі не мають ніг. Які ж вони можуть залишати сліди?

— А ось які, — стояла на своєму мишка. — Дивіться: цю доріжку втоптав гарбуз, якого хтось котив.

— І справді, — вигукнув Жорж, — якщо гарбужа не під силу підняти, то його ж-жапросто можна котити, куди треба!

— Гайда за мною! — скомандувала Евридіка. — Цей слід приведе нас до самого злодія.

Слідопити пішли вкатаною гарбузом стежечкою. Незабаром вона обірвалася біля чиєїсь нори. Перед круглим отвором у землі Евридіка знайшла кілька гарбузових зернят.

— Усе ясно, — сказав Онисько, — гарбузи не пролазили в нору, тому злодій розбивав їх і заносив частинами.

— Здається, я знаю, хто тут живе, — сказала мишка. — Це нора хом’яка.

— Точно! — вигукнув Онисько, пригадавши свою зустріч з товстуном під час «метеоритного дощу». — Зажди, опецьку, зараз ми тебе виведемо на чисту воду!

— А давайте, я жалечу до нори і добряче штрикну того ж-жлодюгу в м’яке місце, — запропонував Жорж. — Жнатиме, як цупити чужі гарбужи.

— Ні-ні, заперечила Евридіка, — а коли ми помиляємося? Спочатку впіймаймо його на гарячому.

— Правильно, — погодився Онисько. — Влаштуймо засідку. Упіймається на крадіжці, мало не буде.

Надвечір Онисько, Евридіка та Жорж, поховавшись під лапатим гарбузовим листям, очікували на злодія. Вони вибрали місце неподалік найбільшого гарбуза, що лишився на городі. Чекати довелося недовго.

Тільки-но споночіло і над грядкою розлилося м’яке місячне сяйво, на листя, під яким сиділи наші герої, впала чиясь незграбна кошлата тінь.

Городом, крадучись і озираючись, ішов хтось пузатий. Як друзі й підозрювали, це був хом’як. Він одразу вгледів найбільшого гарбуза і попрямував до нього. Злодюга вправно перегриз корінця, яким овоч тримався за гудиння, й, голосно сопучи та крекчучи, почав котити здобич додому.

Тут і вискочили зі своєї схованки троє сторожів.

— Ані руш! — гукнув Онисько. — Лапи вгору!!!

Поява вужа, мишки та джмеля була для хом’яка несподіваною.

— То ось хто краде наше добро! — погрозливо загув Жорж.

— Я не краду, — почав відбріхуватися хом’як. — Я теє-то… прийшов подивитися, чи гарбузи не гниють…

— Та що ж-ж-ж ним говорити! — розгнівано гукнув джміль. — Жараж-ж я йому!..

Жорж кулею пролетів повз Ониська й Евридіку і з насолодою вжалив злодюгу нижче спини. Хом’як зарепетував, підскочив на місці і, вхопившись лапами за підхвостя, так само кулею чкурнув додому.

Всмак нареготавшись, друзі почали прощатися.

— Слухай, Жорже, — сказав Онисько, — цей гарбуз все одно зірваний. Можна ми подаруємо його Одарочці?

— Жвісно, мож-жна, — дозволив джміль, — ви ж-ж його жаслуж-жили.

— У такому разі, — весело промовив Онисько, — прилітай завтра в гості — їсти найсмачнішу в світі гарбузяну кашу!