Читати книгу - "Зима у горах"

Уже майже зовсім споночіло, але вулиці Лланкрвіса освітлювались лише де-не-де. Горіло всього-на-всього кілька стандартних бетонних світильників біля півкола муніципальних будинків та з півдюжини старовинних ліхтарів на чавунних стовпах уздовж головної вулиці, де розташувались церква, пошта й крамничка, в якій торгували рибою із смаженою картоплею. Ця вулиця простяглася вздовж гірського схилу, і Роджер, який щодуху спускався з гори під поривами вітру й дощу, потрапив на неї біля перехрестя, що правило, очевидно, за центр селища, якщо тут взагалі можна було говорити про центр. Він швидко глянув праворуч і ліворуч. Навколо всіх вуличних ліхтарів світилися дощові калюжі. З вікна крамнички, де торгували рибою із смаженою картоплею, падало жовтаве світло, в якому видно було постаті кількох хлопців і дівчат,— свідчення того, що якісь люди тут усе ж таки живуть. Якби не хлопці й дівчата, то можна було б подумати, що селище вимерло внаслідок бактеріологічної війни. Всі вже повернулися з роботи додому й пережовували їжу або дивилися телевізори. А в багатьох оселях — Роджер щодо цього не мав ані найменших сумнівів — те й те робили одночасно: споживали вистуджені телебаченням вечері, сидячи в спеціально пристосованих для переглядання телевізійних програм кріслах. Вони не ходили до сусідів у гості потеревенити. Не стояли на вулиці. Не горлали релігійних псалмів і не сперечалися про політику В клубі, бо ніякого клубу в селищі не було. Вони не нили пива в пивній, бо в селищі не було пивної. Ось до чого призвів пуританізм дев’ятнадцятого століття, відмова від будь-яких розваг, крім церковних відправ. Призвів не до благочестя, не до заглиблення у віру, навіть не до випалювання по дереву й плетіння мережива, а до вистиглих обідів і багатосерійних телепередач.

Зуби в Роджера зацокотіли. Він ступив кілька кроків у бік крамнички, де торгували рибою й смаженою картоплею,— єдиного благословенного куточка в суцільній пустелі зачинених дверей і дощу. Та раптом його ноги ніби в землю вгрузли. Сама думка про рибу й смажену картоплю викликала в нього огиду. І тієї ж миті він зрозумів чому. Йому ніби почувся молодий, безтурботний голос Беверлі: «Я купила трохи риби із смаженою картоплею і з’їла все просто на вулиці». Роджер змерз, зголоднів і хоч неабияк любив рибу із смаженою картоплею, але зараз, через прикрість, яка все ще пекла йому серце,— прикрість від любовної невдачі,— просто не міг змусити себе купити риби з картоплею і з’їсти це, ідучи по дорозі. Не міг — принаймні зараз — зробити щось таке, що робила Беверлі. Він ненавидів її. Вірніше не її, а те, що вона уособлювала: невимушеність і вміння робити все на свій розсуд, по-своєму,— саме те, що досі для нього було недосяжним і, мабуть, довго ще буде недосяжним.

Він рушив далі вниз, залишивши головну вулицю позаду. Лланкрвіс нічого не міг запропонувати йому. А може, Лланкрвіс — то тільки символ, можливо, цілий світ не міг нічого запропонувати йому. Парія в холодному, мокрому одязі, з прилиплим до скронь волоссям, Роджер відчував, що в нього аж кістки ниють з горя. «Я хочу щастя! — раптом мало не крикнув він навстріч поривам вітру.— Я не можу так далі! Дайте мені місце під сонцем, дайте мені жити!» Ці слова так навально ввірвались у його свідомість, що він не був певен, чи не вигукнув їх. А коли й вигукнув, то що? Тут, у цій пустелі відчаю, ніхто його не почує. Навколо нічого, крім сланцю й каміння, дощу й кволої, жалюгідної трави, що вперто чіпляється корінням за тонесенький, завтовшки в кілька дюймів шар ґрунту на невблаганних скелях, з якого, безперервні дощі вимили всі поживні речовини. Ніде анічогісінько. Крім сміття, звичайно. Старі відра, велосипедні

рами, биті пляшки навалено в кожній ярузі. Навіть у самому селищі! Та ось, будь ласка, просто перед ним, не далі як за десять кроків від перехрестя, хтось поставив старий автобус, просто стягнув з дороги й покинув на узбічні, коли він відслужив своє й...

Але ні, автобус не кинуто напризволяще. Роджер зрозумів раптом, що він цілий і що його недавно навіть наново пофарбовано,— в густих сутінках машина відсвічувала рожево-жовтим кольором. Роджер обійшов навколо автобуса. Спереду було написано пункт призначення: «Карвенай». Хтось водить цей автобус. Шини накачано, вікна цілі, можливо, він навіть ось-ось вирушить до Карвеная. (Гаряча вапна, їжа, віскі!) Ні, ні, не може бути, щоб йому так поталанило. Але поки що можна залізти досередини й сховатися від негоди. Якщо хто-небудь спитає, що він там робить, можна буде просто сказати, що чекає відправки автобуса в Карвенай.

Знову затремтівши від холоду, Роджер вхопився за дверну ручку. Двері відсунулись. Піднявшись по приступках, він зачинив двері за собою. І зразу ж шум дощу й вітру вщух. Тепер можна поміркувати спокійно й конструктивно, не впадаючи в істеричний жаль до самого себе. Від холодної дощової купелі він почав втрачати здоровий глузд. «Чи ж можуть ваші голови невкриті, худі тіла, вбрання подерте ваше з негодою жахливою боротись?» (Шекспір. Король Лір, акт III, сцена 4. (Переклад М. Рильського)) От коли Роджер зрозумів, що хотів сказати поет. В автобусі було тихо й сухо. Сидіння оббито справжньою шкірою, машина, певно, з давніх. У ній пахло шкірою, тютюном і мастилом — ненабридливими запахами корисного, трудового життя. Все це Роджеру подобалось, подобався й сам автобус, цей притулок, цей друг, що зненацька виник перед ним серед просоченого дощем вечора втрачених надій. Можливо, тепер життя поверне на краще.

Роджер умостився на одне з передніх сидінь. Проте майже зразу підвівся, залишивши після себе мокру пляму, й пересів на інше місце. Якщо він посидить по черзі на всіх сидіннях, то добре підсушить свій одяг. Але ж це негарно щодо інших пасажирів. Яких інших пасажирів? Автобус, цілком можливо, зробив сьогодні свій останній рейс. Цілком можливо, що його залишено тут на ніч. Але хіба автобуси так кидають? Хіба їх не ставлять на ніч у гараж? Авжеж ставлять, тільки не в такій дірі. Тут усе первісне, закостеніле, непристосоване. Роджера знову почав