Читати книгу - "Зима у горах"

А ось і моторолер. Ех, зараз відкрутити б краник бензопроводу, підкачати бензину в карбюратор, натиснути на стартер і завести мотор. Та клятий запобіжний пристрій від злодіїв не піддавався. Переднє колесо було замкнуто майже під прямим кутом. Коли Роджер, роздратовано смикаючи й трусячи машину, нахилився роздивитись цей пристрій, вперіщила така злива, що йому здалося, ніби його накрило морською хвилею. Де ж ця Беверлі? Він випростався і обвів поглядом

обрій, запнутий пеленою дощу. Може, з нею трапилося щось страшне? Може, вона лежить десь у крутоярі з поламаним хребтом і її стогони чують лише байдужі вівці? Та чомусь ця думка здалась йому неймовірною. Беверлі по з тих дівчат, яких може спіткати лихо, навпаки, вона саме належить до тих людей, які наче помахом чарівної палички повертають плин життя в потрібному для себе напрямку.

Тим часом Роджер зовсім змок, змерз і йому стало не до пустих розмірковувань про Беверлі. В голові снувалось тільки одне питання: лишатися тут чи йти вниз пішки? До прибережного шосе не більше двох-трьох миль під гору, а по дорозі туди є селище, де, можливо, знайдеться, а можливо, й не знайдеться, пивна. Роджер знав, що місцева влада, бувши прибічницею англіканської церкви, спромоглася позбавити пивних чималі райони Північного Уельсу. А якщо пивна там і знайдеться, то доведеться чекати не одну годину, поки її буде відчинено. Роджер навіть уже рушив був униз, але не ступив і кількох кроків, як крижаний порив вітру змусив його назгинці кинутися назад і шукати захистку попід придорожнім муром. Ні, це вже казна-що! Беверлі, безперечно, скоро прийде!

Роджер не мав уявлення, скільки часу простовбичив біля моторолера. Він намагався не дивитись на годинника — якщо дивитись, то можна збожеволіти — і зосередив усі свої душевні сили на тому, щоб хоч трохи зігрітись. Випростатись і помахати руками він не міг, бо не хотів утратити хоча б того жалюгідного захистку, що надавав йому низький мур. Через це він вирішив по черзі напружувати м’язи: спочатку черевний прес, потім руки й плечі, далі стегна, литки, ступні, тоді знову черевний прес. Допомагало не дуже, але, зосереджуючи увагу на фізичних зусиллях, Роджер відганяв від себе розпач. Скоцюрбившись біля муру під рясним дощем, що налітав на нього разом з вітром то з одного, то з другого боку, а то просто згори, він так несамовито напружував м’язи, що аж обличчя його кривилось.

—     Який ти кумедний!

Поряд стояла Беверлі в його плащі. Через лопотіння дощу й завивання вітру Роджер не почув, як вона підійшла, та й не побачив, бо від напруження заплющив очі.

—     О! — він аж підскочив.— Де ти була?

—     Гуляла під дощем по горах. Це так цікаво!

—     Мій плащ тобі не завеликий?

—     Дякую, ні.

—     Дуже радий. Ну, то їдьмо?

Вона швидко підійшла до моторолера, відімкнула замок, ввімкнула подачу пального, вправно натисла на стартер, а тоді враз скочила в сідло, перелетіла, підстрибуючи, мокру придорожню траву і рвонула вниз. Роджер побіг слідом за нею, гукаючи: «Гей, почекай!..» Вона повернулась, і він раптом побачив у неї на обличчі вираз холодної ворожості. Дурненька, вона, бачите, розсердилась, вона, бачите, образилась, мов якась старосвітська міс, за те, що я подумав, ніби вона така. Крізь шум дощу він почув її голос:

—     Тобі корисно прогулятися.

—     Прогулятися?

—     Це допоможе тобі охолонути.

Мотор заревів дужче, і вона зникла.

Тулячись до просяклого водою гірського схилу, вишмагане вітром, який налітав із спохмурнілого моря, селище Лданкрвіс готувалося до ще однієї буряної ночі. Вечірня заграва ще полум’яніла над пругом Ірландського моря і над островом Енгдсі, схожим на величезного кита, що засів на мілині, але тут на мокрі гори вже опускався морок. Селище Лланкрвіс наче з води вродилось за часів королеви Вікторії, коли розквітло виробництво шиферу й потрібне було житло для робітників кар’єрів. Спільна праця, однакові труднощі й небезпеки наклали відбиток і на їхнє поселення, надавши йому духу якоїсь згуртованості. Тепер великі кар’єри на горі вище селища було майже вироблено. Там ще длубалось трохи людей, і щотижня звідти вивозили кілька вагонеток шиферного сланцю, проте Лланкрвіс втратив свою raison d’etre (підставу для існування(фр.) і, подібно до багатьох таких селищ набув сумного й занедбаного вигляду. Його схожа на стодолу церковка не скидалась, мабуть, на стодолу в ті часи, коли була центром життя для робітників кар'єрів і родин з розкиданих по схилах ферм; нині ж, майже завжди порожня, без радісних і гучних співів, вона нагадувала старого актора, що без кінця викопує свою головну роль перед безлюдним глядацьким залом. У селищі не було готелю, лише дві продуктові крамниці, що контролювалися звіддалік об’єднанням бакалійної торгівлі, де порядкували люди, які ніколи не приїздили до Лланкрвіса й не мали наміру його відвідати; не було там ні приміщення для зборів, ні бібліотеки, ні ринку. Старші мешканці проводили вечори, втупившись в екрани своїх телевізорів, а молодь їздила автобусом до Карвеная або, за браком грошей, товклася в довгастому прямокутнику тьмяного світла, що падало з вікна крамнички, де торгували рибою із смаженою картоплею. Отаке тут було життя. Ну, а з естетичного погляду про Лланкрвіс можна було сказати лише те, що безкомпромісна простота його терас паче перегукувалась із оголеністю гір і безмежним простором затоки. В двадцятому столітті в Лланкрвісі виникли новоутворення у вигляді червоних цегляних муніципальних будинків, які аж ніяк не зробили селище сучаснішим.

А втім, ні естетичні, ні соціальні проблеми не обходили зараз чужинця, що під вітром і дощем хляпав по грязюці вулицею Лланкрвіса. Щоб дістатись сюди від того місця, де Беверлі покинула його, Роджер витратив майже годину, і з кожним кроком по розмоклій землі його злість і похмурий настрій посилювались дедалі більше. Все йде шкереберть, геть усе. Спочатку, коли він, подолавши гору, побачив унизу в сутінках