Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

Думка, що відтепер вона, перебуваючи під підозрою, ночуватиме в найхолоднішій та найвіддаленішій келії, із заґратованим вікном, та ще під наглядом в’їдливої Маґдалени, доводила дівчинку до відчаю. Та й засинати, коли поряд ніхто не хропе (а Маґдалена хропіла знаменито), значно приємніше…

Потрапивши до монастиря вже немаленькою, Тереза твердо засвоїла три речі. По-перше: вона єврейка Сара. По-друге: кожного вечора, лягаючи спати, Сара після католицьких молитв прочитає незмінну «Шма Ісраель». Це вона обіцяла батькові в останні миті його життя, перед тим, як оскаженілі козаки розрубають раббі Меєра навпіл, а вона, тоненька й спритна, встигне сховатися в нішу за шафою. По-третє: у неї в Амстердамі є дядько Шмуель Примо, єдиний, хто вижив з усієї родини, і у важку хвилину Сара може звернутися до нього.

Але зараз покарана Тереза плакала. Її залишили без обіду — але ж хіба вона насправді літала за спонукою нечистої сили? Якою б поганою не була скупа юшка і черствий житній хліб, що їх давали у трапезній, але лежати цілий день з порожнім шлунком зле. Нудьгуючи, дівча почало перебирати мізерні крихти спогадів.

Ось вона знімає з теплої хали, булки з витих кіс, щойно спеченої мамою, серветку, й потай, не чекаючи поки отець промовить благословення, відриває одну косичку, м'яку, запихає до рота, забувши вмочити в сіль. Запам’ятай, Capo, чує вона батьків голос, лише величезні змії ковтають їжу, не розібравшись, чи можна її їсти, і лише ґої не благословляють її. Потім вона повторювала вслід за батьком слова, які зараз здаються послушниці Терезі неймовірно далекими: Baruh ata Adonai… Meleh haolam… А сестри благословляють свої сніданки, обіди та вечері латиною. Слова начебто схожі, але не те, не те!

Думка Терези повертається до суворої абатиси. Вона мене не за ходіння вночі покарала, а за розірвану сорочку, думає дівчинка. Якби я звалилась з даху й переламала собі кістки, то абатиса сердилася б не так, як за порвану сорочку з сировиці!

Тереза зістрибнула з постелі, пританцьовуючи по холодній підлозі босими ногами, й підняла край жорсткого матраца. Вийнявши уламок венеційського люстра, темного через те, що по ньому розлилась ртуть, але все ще здатного показувати обличчя, Тереза почала дивитись у нього, кокетливо мружачись, корчити міни, щохвилі прислухаючись до звуку кроків. Від матері вона успадкувала великі карі очі, чорне гладеньке волосся і приємну смаглявість. Над верхньою губою в Терези росла невелика родимка.

Вечорами, сидячи за візерунчастим вікном турецького кварталу, знудьгований Леві знічев'я став записувати на папері думки, котрі не давали йому спокою. То був, звісно, не дамський діаріуш, який вела у Львові чи не кожна панянка, а записи поважні й пам’ятні, здебільшого, спогади.

Про себе Леві намагався не згадувати: тут він грав зарані вигадану роль Османа Седе, розмовляв, наче турок, вдягався і їв по-турецьки, молився вкупі зі своїми так званими співвітчизниками. Боявся зайве згадати своє правдиве, єврейське ім’я — Леві Михаель Цві. Аби не викликати підозри в господаря дому, Леві навіть ці записи провадив турецькою, арабськими літерами, щоби в нікого не виникло сумнівів, що Леві — турок. Не дивно, що головне місце в цих записах Леві відвів Шабтаю.

Кожного разу, коли Леві замислювався над своєю місією, про те, як ведеться зараз його названому братові, він намагався відшукати початок цієї нелегкої заплутаної історії.

— Не може бути, я ніколи не повірю в таке, аби Шабтай раптом стратив розум! — бурмотів Леві, залишившись сам коло вікна. — У кожної справи мусить бути першопричина, те, що підштовхнуло її, привело, переконало…

І, взявши аркуш, Леві написав:

«Відтоді, як домашній навчитель Біньямін Іцхак д’Альба, ризикнув дати десятирічному Шабтаю уроки Каббали, він не міг не думати про те, як за давніми пророцтвами вирахувати час пришестя Машіаха. Почувши від Елі, свого брата, нібито з літер, з яких укладені загадкові творіння великих рабинів минулого, можна скласти місце й дату його об’явлення у світі, Шабтай поринув у розрахунки. Ясна річ, спершу в нього нічого не виходило.

Мені здавалось, що Шабтай марнує час, шукаючи ключ до розшифрування певних прихованих кодів, схованих в каббалістичних трактатах, що ці чування — пуста забава, яка не обіцяє жодних відкриттів.

Чим старшим ставав Шабтай, тим завзятіше він поринав у вивчення Каббали, пристрасно впивався очима в нові книги, які привозив отець зі Стамбула. Цілі ночі Шабтай крав у сну й перебирав безкінечні варіанти комбінацій літер, водячи паличкою по рядках сувоїв. Ці набори літер він переводив у цифри, шукаючи для них особливе, вигадане ним самим тлумачення.

Однак, як Шабтай не мудрував, віднайти щось дійсно цікаве йому не вдавалось. Аж до тієї хвилі, коли його наставник д’Альба, тремтячи від щастя, приніс почитати на одну ніч рідкісний каббалістичний трактат, написаний єменським рабином. Ані ім’я його, ані назва нічого тоді мені не мовили. Але Шабтай — як зараз пригадую — буквально затрепетав, що йому, хлопчаку, дозволять його прочитати. Він хвилювався, наче наречений, що готується вперше провести ніч з коханою. Так… Каббала — це те, що Шабті любив понад усе. Вона стала його пристрастю, манією, долею, котра визначила усе, що трапилось далі. Він жив лише містикою.

Усеньку ніч, від першої аж до останньої хвилини, коли за рукописом прийшли, Шабтай читав, не відриваючись. Якщо йому потрібно було щось записати, то Шабтай робив помітки, не відводячи