Читати книгу - "Монети для патріарха"

— О Господи! — вигукнула жінка, підійшовши до Пройдисвіта, і спитала: — Петро мертвий?

Ільченко кивнув.

— Царство йому небесне, — перехрестилася та. — Мені до гетьмана треба.

Мусій мало не запитав, чи не треба їй до царя одночасно з султаном, проте жінка зрозуміла, про що він думає, тож, ухопивши двома пальцями гайтан на шиї, витягла підвішений на ньому перстень зі смарагдом, на якому був вирізьблений гетьманський герб.

— Я від Мотрі Кочубеївни…

Пройдисвіт відчув, що під ним пливе земля…

Для нього не було ані дивним, ані потворним кохання між старим та юнкою. Якби всіх жінок, що виходили заміж за чоловіків, які годилися їм у діди, змушували до шлюбу — ніякої змушувалки не вистачило б…

До того ж старшинських дочок з дитинства привчали до думки, що чоловік буде немолодий, головне — щоб старшина. А хто в нас найголовніший старшина?

Ясно йому було й те, чому Кочубеї ополчилися проти цього союзу: як не крути, як не верти, а не було в Україні ремесла, небезпечнішого за гетьманське: по Богданові жоден гетьман не помер з булавою в руках, а рідня-свояки сьорбнули донесхочу…

Чого Мусій не міг зрозуміти, так це того, чому Кочубеї почали зводити на гетьмана звинувачення у привороженні та ще й у зґвалтуванні (начебто не помічаючи, що одно суперечить іншому)… Такі побрехеньки могли погано для них самих скінчитися, адже, згідно із законом, за наклепи — їм загрожувало те саме, що було б звинуваченому, тобто в даному випадку — страта.

Як не дивно, але Кочубеїв поки що рятувало те, проти чого вони повстали, — тобто кохання гетьмана, бо якби він просто бажав затягнути Мотрю в ліжко, то поплатилися б вони за брехню головами…

— Але ж гетьман у Києві!

— Ні, поскакав до Білої Церкви.

Якщо розмірковувати головою, то доручення до патріарха було вочевидь важливішим. Проте в тому-то й проблема з цими закоханими, що вони часто думають не нею. Якщо лист Мотрі не потрапить до гетьмана, а той опісля дізнається, що Мусій міг, але не допоміг, буде сердюкові непереливки.

«Добре, допоможу їй добратися до Білої Церкви». Проте…

— Як гадаєш, до кого саме Кочубеї послали голуба?

Тому, що зарізяки виїхали назустріч, могло бути лише одне пояснення. Саме це.

— А не випадково?

У відповідь Мусій мовчки показав те, що було в кишені одного з дезертирів, — невеличкий клапоть паперу, на якому з одного боку було намальовано свинцевим олівцем тавро, як на конях, та літера «буки», тобто «два», з другого — написано «забрати лист».

Дезертири явно ночували не в лісі чи на болоті, а в хаті. І не було в них із собою вогнепальної зброї, хоча при дезертирстві вони не могли прихопити самі лише палаші.

Вочевидь, той, у кого переховувалися ці дезертири, не дуже-то довіряв їхній витримці, боявся, що хтось із них та бабахне.

А треба було безшумно…

Цікаво, чи розуміли вони, що хоч верть-круть, хоч круть-верть, а все одно в черепочку смерть? Причому саме в черепочку, рано чи пізно, дали б їм покуштувати чогось. Бачив Ільченко такі штуки при дворі бея Ісмаїла…

Хата-землянка вигулькнула за поворотом яру несподівано, коли вже небо посіріло. Мар’яна — єдине, що дізнався Мусій про жінку, це те, що звали її Мар’яною, ну й те, що можна оком побачити: років десь близько двадцяти, білява, сині очі… — так-от, Мар’яна, яка вела його ярами та стежками (ці місця вона знала, як власну долоню, що було трохи дивно), прошепотіла:

— Рік тому її не було.

Мало чого рік тому не було! Проте Мусій обережно витяг палаш, засунув його під праву пахву (повіддя він тримав правицею, як і личить лівакові), а в шуйцю взяв свій вірний пістоль. У нього було два пістолі, німецький та турецький, причому перший він носив за поясом, а другий — в ольстрі.{11}

Як не мало він умів, але порох на полиці спалахував у нього неодмінно, без осічок. А такого, аби на полиці спалахнув, а у стволі — ні, майже не траплялося. Сердюка поки що Бог милував.

Помилував і на цей раз. Бо кремезний, добре одягнутий чоловік як з’явився у дверях, так одразу й скинув до плеча карабін. Ільченко випередив його на долі секунди — і куля з рук мерця пішла в небо. Мар’яна скрикнула, що Пройдисвіт приписав переляку.

У землянці нікого не було. Проте тут і там було розкидано селянський одяг, за розміром підхожий на дезертирів, були тут і рушниця, і пістолі, і лядунки — усе московське, більше того, тут знаходилися мортириця{12} та гранати — свідчення того, що дезертири були не драгунами, а кінними гренадерами.

Мусій зразу вирішив, що литі мідні гранати він візьме, а от мортириця… приваблива штука, але й примітна. Хоча… Можна поки що замотати в щось та приторочити до Мар’яниного сідла. Вона легка, речей не має. А перед Білою Церквою приховати десь.