Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

Я був неймовірно щасливий, страшенно йому вдячний, я вже любив його, як брата, як найближчу людину, я вже думав, що ми будемо з ним дружити ціле життя!

Обоє веселі і піднесені, ми раділи один одному, і пили пиво з рисовими млинцями, підсмаженими на кокосовій олії, і проголошували тости за нас і нашу дружбу. І це було чудово!

Потім я дістався бази, знову ж таки зі всіма пересторогами, і спав як забитий!

Щасливий і гордий від усього пережитого.

Я думаю, що вже тоді – саме в Індонезії – в мене виробилося ставлення до сексу, як до небезпечної подорожі в іншу країну, в іншу реальність, у позасвітній простір, у якому забуття дає інше знання. Відчуття екзистенціальної реальності, усвідомлення найвищої миттєвої сутності власного існування приносила тільки смертельна небезпека і високий секс.

Ще коли він колись поєднався з коханням, то вимірів у ньому було мільйони. Мільйони інших світів.

А тут був перший для мене зсув реальності, перехід в інше буття через секс, який був заборонений, через небезпеку, яку було подолано ціною значного ризику.

Індонезія стала для мене першим відчуттям ностальгії за тим, чого не було. Я ніби повернувся туди, куди я ціле життя прагнув, або колись прагнув в інших минулих життях. Я цього не знав, але я цього прагнув, і це відчуття повернення в реальність, якої раніше не знав. Таке зі мною було ще лиш в Нікарагуа, а пізніше в Ріо.

Але тут це було вперше. Я повертався до власного «я», якого ніколи не знав, маючи давню ностальгію саме за цим, за отаким світом, за оцією реальністю, яка була ніби чужинська, але насправді й моя.

Так ми з Суфії відвідували Маро ще кілька разів.

А потім несподівано Суфії перевели в інше відділення бази, і я втратив таку можливість на певний час.

Я дуже сумував за ним.

Від певного часу пішли чутки по базі, що якийсь перекладач вештається в місті ночами, і підозрювали мене, і схоже було, що тому мого друга Суфії і забрали з нашої бази, що знали про нашу дружбу і вирішили її перепинити і позбавити мене провідника моїх мандрів нічною Сурабаєю. На цій базі було централізована сітка отаких прислужників, як Суфії. І їх могли перекидати з місця на місце за чиєюсь вказівкою.

І я просто затужив. І не тому, що втратив можливість трахатись.

У двадцять більш чи менш років статеве утримання переноситься значно спокійніше, що би там хто не казав, ніж коли чуваку за сорок і більше.

Якраз в юності можна з горя і подрочити, і почекати чи перечекати, бо відчуття, що попереду у тебе ще безмір часу і ти все встигнеш, домінує над усім твоїм єством.

Це вже потім нетерпиться, бо треба щоби машинка не ржавіла, так і лікарі говорять, та й взагалі десь є підсвідомий страх, що все це може не дуже задовго якось кінчитись, і треба брати своє!

Мені забракло Суфії, його усмішки, його дбайливого товариського ставлення до мене. Він став на базі для мене майже рідним, найближчим. І коли його забрали, я ніби осиротів.

Минуло понад місяць.

Мені довелося багато працювати з різного роду військовими човнами – від підводного човна до малих протипідводних кораблів, буксирів, торпедних катерів та іншого.

Дуже важко було перекладати все пов'язане з облаштуванням корабля і різними технічними термінами. Всякі там переборки, частини двигуна і різних приладів незрозумілі були і тим, хто перекладав.

Я на початку так втомлювався, що уночі мені снилось, наче я й далі перекладаю щось, крутячи майже ритмічно головою, – то в один бік, то в інший, – і так цілий день. Інколи це тяглося тижнями. Тоді було не до гульок.

Але все минало, потрохи до всього звикаєш будь-де. Так і я звик до Індонезії, і просто закохався в неї. І був щасливий, що я тут.

Мене п'янило саме відчуття того, що я в такій екзотичній чудовій країні, і що я тут насмілююсь пускатися в якісь пригоди, і живу з ними, індонезійцями, трішки вже їхнім життям.

Мене здавна і ціле життя вабило відчуття гри в когось іншого. Так би мовити зміна, – нехай тимчасова, але в цей час гейби повна, – свого «я» на якесь інше.

Це було страшенно привабливо опинятися в циганському таборі ачи в трущобах Ріо, ачи в загоні мисливців на диких оленів на Таймирі, ачи в загоні сандіністських військ в Нікарагуа, почуваючи, що ти раптом переживаєш справді за долю цієї революції, за цих людей, що пережили страхіття сомосівської фашистської диктатури, і тепер ти разом з ними, ти один із них.

А потім вернутися до себе самого наповненим іншим життям, іншим життєвим знанням.

В одному з моїх улюблених фільмів «Професія: репортер» (режисера Бернардо Бертолуччі) головний герой, який, втомившись від себе і своєї репортерської роботи, взяв документи випадково померлого бізнесмена і живе певний час життям того, що помер, переживає різні історії чужого життя, кохання і небезпеки, і врешті за якихось дуже романтичних обставин раптом говорить – я вже втомився від цього, до мене повертається моє справжнє «я».

Оце я розумів уповні. Бо я так жив. Але утямив, осмислив себе і своє життя, частково завдяки цьому фільмові, я значно пізніше.

В Індонезії