Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

Генерал аж застогнав. І скривився:

— Спасибі. Втішили, товаришу підполковник. То що тепер накажете робити? Роздати всьому керівному складу пістолети з одним патроном? А решті співробітників намилені мотузки? Ви знаєте, що нашого міністра відвезли до Феофанії?

— Не знав, товаришу генерал, але тепер у курсі. Бо я особисто до нашої міліцейської поліклініки прикріплений, що на Артема.

— Домовилися! Товариші офіцери, колгоспу більше не буде. До мене в кабінет зайдете ви, товаришу полковник, ви, товаришу підполковник… ну, і капітан Сирота.

На «нараді в верхах» Генерал остаточно прийшов до тями і повністю відновив бойову форму:

— Охорону в ощадкасах ми, звичайно, поставимо. За стандартною схемою: один у формі ховається в підсобці, другий в цивільному сидить в кутку залу і робить вигляд, що перевіряє лотерейні квитки. Все нормально і ніякої паніки. Стосовно рушниць, то потрібних нам ми, звичайно, не знайдемо. Але перевірку мисливської зброї влаштувати не завадить. Бо у райвідділах у деяких начальників уже павутина на вухах від нічогонеробства. Нехай попобігають. Їм корисно і нам спокійніше. Мовляв, ніхто не сидить склавши руки. Але то таке. Серйозні пропозиції будуть? Почнемо з молодшого за званням.

Оскільки молодшим був я, а коло співрозмовників — обмеженим, то відсидітися в кутку не вдалося.

— Пропозиція одна: перебуваючи у стані постійної бойової готовності, дочекатися третього епізоду. А тоді вже діяти. Бо зараз, товаришу генерал, як ви самі сказали, інформації кіт наплакав. Не знаємо навіть, який у них колір волосся. І скільки їх насправді було. Два нальотчики, третій, котрий назовні, і четвертий — водій? А може, п’ять.

— Раніше ощадкаси як грабували? — підключився Полкан. — Одержували наводку, коли туди велику суму привезуть, перед самою перервою на обід заскакували з криком і матом, але, зверніть увагу, без стрілянини. Один блокував двері, двоє кидалися за перегородку, аби касирки не подали сигналу. Хапали, що ближче лежить, — і ходу! Максимум, що ми знаходили, так це перуки і темні окуляри у найближчій урні. А тут якийсь парад влаштовують. Так, наче це не бандитський наліт, а кінозйомка.

— Посиділи, поговорили, розійшлися! — підвів рису Генерал. — Поки що не ми володіємо ситуацією, а навпаки. І це сумно. Бо є дві речі, які я особисто найменше люблю: доганяти і чекати.

Чекати довелося недовго. Ледь відшуміли свята і надійшла пора одержувати зарплату, як наші романтики з великої дороги знову нагадали про себе. Навідалися, звичайно ж, не в ощадкасу, а в районне відділення Держбанку. Якраз четвертого числа, коли під філією стояла черга машин з установ та підприємств.

Сценарій — веселіший за попередні. Жінка-касир якогось там заводу виходить з дверей і йде до «рафіка». В руках у неї величезна господарська торба з грішми, а за нею чимчикує літній охоронець, озброєний револьвером системи «наган» випуску одна тисяча дев’ятсот тринадцятого року. Зброя, природно, в кобурі, кобура, згідно з інструкцією, застібнута на ґудзик. Саме на ґудзик, бо кнопки винайшли набагато пізніше, аніж пошили оту кобуру.

Охоронець пропускає жінку вперед, вона сідає, прилаштовує сумку на підлозі між ногами, а водій заводить двигун. Охоронець, не озираючись (ідіот!!!), ставить ногу на приступку і нагинається, аби залізти в салон. І в цей час невідомо звідки в машину, під ноги касирці, падає невеличкий предмет. Що саме — роздивитися не встигли. Бо лунає оглушливий вибух, жінка летить в куток салону, охоронець випадає на вулицю, накрившись ногами, переляканий водій ховається під кермо. Кінець першої серії.

Серія друга: дим розвіюється, відлуння вибуху стихає і з’ясовується, що всі цілі, тільки у вухах дзвенить і на потилиці в охоронця величезна гуля — від зіткнення з асфальтом. Зате немає сумки з грішми. Свідки, щоправда, запам’ятали таксі салатового кольору, що стояло перед «рафіком», а одразу після вибуху рвонуло з місця і зникло за рогом. Там його і знайшли — за рогом. І водія — у багажнику. Живого, але міцно спеленутого. Експерти потім встановили, що вузли на мотузці специфічні — альпіністські. Але цієї публіки в Києві ще більше, ніж мисливців. Куди поїхали далі дотепні нападники і на якому транспорті — ніхто не помітив. Крім того, з’ясувалося, що вибуховий пристрій не саморобний, а фабричний. Армійський. Як і та димова шашка, котрою зустріли мобільну групу біля ощадкаси в Дарниці.

Цього разу Генерал навіть не став скликати оперативку і виголошувати довгі промови з цитатами з вождів. Він зібрав нормальну нараду в кабінеті начальника розшуку. І без передмов запитав:

— Так що ми маємо, крім світлої перспективи?

— Дещо є, — втішив його Полковник. — Думаю, що пограбування ощадкас і наліт на касира — справа рук однієї і тієї ж злочинної групи.

— Вже легше, — зрадів Генерал. — Одна банда — не дві. Не знаю, як нам, а статистиці зручніше. І звідки вони взялися на нашу голову? Свої чи гастролери?

— Думаю, що свої, товаришу Генерал, — відгукнувся Старий. — Іногородні відпадають, бо за останні роки по всьому союзу не зафіксовано жодного аналогічного епізоду. І це плюс. А мінус — це те, що вони невідомо звідки взялися. Почерк у них, звичайно, є. Але не злодійський, не блатний.

— Поясніть.

— Я не пам’ятаю за свої тридцять років служби, аби бандити самі викликали міліцію тільки для того, щоб постріляти по машині. Щось тут купи не тримається. Друге: нахабство. Всі, хто міг би робити саме ось так, або сидять, або давно вже на цвинтарі. На тому, де замість хрестів кілочки з номерами судових справ… новачки, одне слово.

— Надивилися імпортних фільмів, — відгукнувся замполіт, якому цього разу вдалося просочитися