Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

— Це ти не переписав? — запитала вона, дочитавши.

Я сказав, що ні. Вона сказала, що ця історія годиться для книжки. Більше ніщо й ніколи не приносило мені стільки радості, як ці слова. Я написав іще чотири оповідки про Містера Зайчика-Фокусника і його друзів. Мама давала мені за кожну 25 центів і розсилала їх своїм чотирьом сестрам, які, здається мені, трохи її жаліли. Зрештою, вони досі були заміжні, їхні чоловіки не покинули їх. І нічого, що дядько Фред не мав почуття гумору та вперто не хотів опускати верх свого кабріолета; також нічого, що дядько Орен добряче прикладався до пляшки і мав похмурі теорії про те, як «жиди» керують світом; зате вони були. Рут, з другого боку, лишилася з дитиною на руках, коли Дон утік. Вона хотіла, аби вони бачили, що принаймні її дитина талановита.

Чотири оповідки. Четвертак за штуку. Це був мій перший зароблений письменством долар.

Ми переїхали у Стратфорд, штат Коннектикут. На той час я вже був у другому класі й по вуха закоханий у гарненьку сусідку підліткового віку. Удень вона ніколи не затримувала на мені погляд, але вночі, доки я лежав у ліжку й відпливав у сон, ми знову й знову тікали від жорстокої реальності світу. Моєю новою вчителькою стала місіс Тейлор — доброзичлива пані з сивиною, як в Ельзи Ланчесер в образі «Нареченої Франкенштейна», та вирячкуватими очима. Моя мама казала: «Коли я говорю з місіс Тейлор, мені хочеться підставити долоні під її баньки, якщо вони раптом випадуть».

Наша нова квартира на третьому поверсі була на Вест-Броуд-стрит. Як спуститися з горба на один квартал, недалеко від продуктового «Teddy’s Market» і через дорогу від магазину будматералів «Burrets» був величезний зарослий пустир, який посередині перетинала залізниця, а на далекому краю було звалище. Це одне з місць, до яких я знову й знову повертаюся в уяві. Воно раз по раз зринає в моїх книжках і сюжетах під різноманітними назвами. Діти у «Воно» називали його Пустовищем, ми казали на нього «джунглі». Ми з Дейвом уперше пішли туди в розвідку невдовзі по переїзді. Було літо. Була спека. Було класно. Ми зайшли глибоко в загадкову зелень цього прикольного нового ігрового майданчика, коли мені раптом приперло в туалет.

— Дейве, — сказав я, — відведи мене додому! Мені треба натужитись! (Це слово, яке нам призначили для тієї функції.)

Девід і чути не хотів.

— Сходи в лісі, — сказав він.

Додому було щонайменше півгодини ходу, і він не мав наміру втрачати такий ласий шматок часу лише тому, що його меншому братові треба покакати.

— Не можу! — сказав я, в шоці від самої думки про таке. — Мені нема чим підтертися.

— Чого це нема, — сказав Дейв. — Підітрешся листям. Так робили ковбої та індіанці.

На той момент, мабуть, у будь-якому разі було запізно повертатися. Я так розумію, що в мене не було інших варіантів. Плюс мене заворожувала думка, що можна посрати, як ковбой. Я уявив себе Гопкалом Кессіді[17], сидячи навпочіпки в кущах з револьвером напоготові, аби ніхто не заскочив мене в таку інтимну мить. Я зробив свою справу і витерся, як запропонував старший брат: акуратно витер дупу великими жменями блискучих зелених листків. Виявилося, що це отруйний плющ.

Через два дні я став яскраво-червоним від звороту колін до лопаток. Моєму пенісові пощастило, а от яєчка стали як два стоп-сигнали. Задниця свербіла зсередини, здавалося, до самої грудної клітки. Однак найбільше перепало руці, якою я підтирався: вона стала як у Міккі Мауса, коли Дональд Дак ударив по ній молотком; у місцях, де пальці терлись один об одного, набубнявіли гігантські пухирі. Лускаючи, вони залишали глибокі вибоїни тендітної рожевої плоті. Шість тижнів я, як дурень, відкисав у літеплих крохмальних ваннах, нещасний і осоромлений, слухаючи крізь прочинені двері, як мама з братом сміються та слухають по радіо хіт-парад Пітера Тріппа і грають у «шалені вісімки»[18].

Дейв був чудовим братом, але занадто вигадливим на свої десять років, і з того вигадування постійно траплялося якесь лихо. У певний момент (імовірно, після того як я підтерся отруйним плющем) він збагнув, що братика Стіві можна легко вмовити стати разом з ним під удар, коли в повітрі пахне проблемами. Дейв ніколи не просив мене брати на себе всю провину за його геніальні пройоби (він не був ні падлюкою, ні боягузом), але кілька разів звертався з проханням її розділити. Думаю, це тому нам обом перепало, коли Дейв загатив струмок, який протікав крізь джунглі, та затопив майже всю нижню Вест-Броуд-стрит. Таку ж розділену навпіл провину ми мали тоді, коли обоє ледь не загинули, працюючи над його потенційно смертельним науковим проектом для школи.

Це було, по-моєму, в 1958 році. Я ходив у Центральну початкову школу, Дейв — у Стратфордську молодшу середню школу. Мама працювала в стратфордській пральні, де була єдиною білою жінкою в котковій бригаді. Цим вона й займалася — подавала білизну в коток для віджимання, — у той час як Дейв конструював свій проект на Науковий ярмарок. Мій старший брат не такий хлопець, що вдовольнився б малюнком анатомічної будови жаби на кольоровому картоні чи «Будинком майбутнього» з пластмасового конструктора та пофарбованих тубусів від туалетного паперу; Дейв прагнув діставати зірки. Того року його проектом був «Дейвів супер-пупер-електромагніт». У мого брата була велика пристрасть