Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я лізу перший, ти — за мною. Але треба загасити сферу, щоб не привертати увагу.
— Гаразд.
Мені було навіть шкода покидати це місце. Хай я була голодна, але тут принаймні зігрілась і добряче відпочила.
* * *Ліс оповила ніч. Темрява, густа як сметана, небо без зірок і місяця, і запахи — міцні в безвітряному просторі. Пахла вогка земля — вдень пройшов дощ; голова паморочилась від прілого, гнилуватого аромату листя, що вже почало опадати, і навіть крижаний струмок, який ми минули, здавалось, мав свій запах — наче вкривав ніс кіркою льоду, коли ми йшли неподалік.
Тигран бачив у темряві — його сірі очі блискотіли, як у кішки. Це і лякало, і захоплювало водночас. Не знаю, що він був за людина, але в мить, коли вперше побачила цю його особливість, то взагалі задумалась, чи він людського роду. Але знань в моїй голові не вистачало, аби мати якісь теорії — адже все, чим я жила раніше, забулось. Тому я мовчки крокувала, тримаючись за руку хлопця — він не засвітив сферу, щоб не привертати уваги. Рухались ми повільно, до того ж, я неймовірно затримувала той хід. Нічого не бачачи, орієнтуючись лише на те, куди вів мене Тигран, я повсякчас шпорталась за коріння, гілки кущів та дерев чіплялись за плащ і заважали йти, а ще лякали — мені здавалось, що хтось мене ловить з пітьми. Кілька разів я злякано зойкала і Тигран сильно стискав мою руку, аж до болю: мовчи, мовляв. Та все ж мені вдалось зробити те, чого він остерігався: привернути увагу.
Зір і слух в Тиграна були значно сильнішими за мої. Я б, мабуть, не дожила до світанку, якби не він. Бо за звуком шурхотіння листя та трави у нас під ногами і не розчула одразу, як після котрогось мого зойку зашуміли кущі ліворуч від нас.
Тигран на мить відпустив мою руку і сипонув чимось просто мені в лице. Я не встигла ніяк зреагувати, як хлопець затулив мені рота долонею і притис до найближчого стовбура. Його блискотливі очі опинились біля самого мого обличчя — роздратовані, темні. Я злякано, а тоді нервово ворухнулась, бо не зрозуміла причини його дивної поведінки — а тоді завмерла.
Бо пітьма поряд з нами заворушилась. Я відчула, як щось високе і важке пройшло поряд, черкнувши мою руку вогкою шерстю. Від жаху я навіть не ворухнулась, стиснувшись у душі в маленький клубочок. А тоді холодний мокрий ніс торкнувся моєї щоки і, засопівши, відсунувся.
Звір пішов далі, ламаючи кущі.
Якусь мить ми стояли, як були — Тигран притискав мене до дерева і затуляв долонею рота, але в погляді його вже не було роздратування. Спершу напруга. А потім — я відчула, як розслабилось його тіло, — полегкість.
А тоді він відступив і раптом підхопив мене на руки, давши тримати свою палицю.
Так ми рухались значно тихіше і швидше — здавалось, хлопець ступав невагомо, майже не шурхочучи листям, не торкаючись коріння, що повистромлювалось із землі й гілок, котрі черкали мене по обличчю. Було неймовірно соромно, але я тихенько стиснулась у нього на руках, встромивши ніс Тигранові в комір куртки і заплющивши очі.
Не знаю, скільки часу минуло, коли він нарешті зупинився. Я зіскочила на землю і роззирнулась — ми були на узліссі і тут не було так темно. В далині, в степу, виднілись вогні.
— Я… мені дуже соромно, що нашуміла і ти мав мене нести, — прошепотіла я. Хлопець прихилився спиною до дерева і відпочивав, заплющивши очі.
— Все гаразд. Я знаю, що тобі там геть нічого не було видно.
— Чим ти сипонув мені в обличчя?
— Порошком, який перебиває людський запах. А надто запах страху. Вовк прийшов саме на нього. На жаль, то була остання дрібка.
— Вовк? — я здригнулась. — Він був… величезний.
— Це через те, що неподалік Дикий край, там тварини взагалі дикорослі, великі і дуже небезпечні. Ближче до зими трапляються і в південних районах Патрії. Тут легше вижити, бо чим далі на південь — тим важча зима. Птахи замерзають у польоті.
— Ага, і туди ми йдемо? — спитала я.
Тигран усміхнувся і розплющив одне око:
— Маєш щось проти?
Я примирливо здійняла руки.
— Просто уточнила. Не знаю ж, може, я люблю зиму. Треба перевірити, — я поглянула на далекі вогні: — Що це там?
— Одне з прикордонних селищ. Взагалі-то перше й останнє на нашому шляху.
— Ми його обійдемо?
— Звичайно.
— Там сервуси?
— Так, але здебільшого прості патрійці.
— Їх треба боятись?
— Якщо розпізнають у мені жителя Дикого краю — спалять на вогнищі. У кращому випадку.
Якусь мить ми мовчали.
— За що спалять?
— За те, що бояться сервусів, які накажуть так вчинити. Насправді патрійці непогані, вони просто поневолений народ. Зацьковані і заморочені.
— А сервуси — панівний народ?
— Ні, сервуси — насправді ті самі патрійці, тільки на військовій службі. Їх підлітками забирають до військової школи і муштрують, а потім вони десять років наглядають за порядком у містах та селах. До слова, тепер патрійців називають метеями. Їм заборонено навіть вживати назву своєї країни.
— Якщо вони всі патрійці… то в чому проблема? Чому не повстануть?
— Бо над
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1», після закриття браузера.