Читати книгу - "Карусь і ми"

Батько показував, як ми чалапаємо, і гості сміялися. Але Люба не приїздила…

— Хто ж то йде? — запитав згодом батько, виглянувши крізь вікно. — Чи не Люба? Але сама? Де ж кінь? І йде вона так поволі, наче б незручно. Ей, чи не сталось щось погане з нею!?

Зовсім мокра, суконка замазана піском, панчоха роздерта, з ноги стрічкою кров — так появилась Люба серед нас. Що ж сталося?

— Кінь біг гарно, і мені було мило їхати серед зелених піль та вдихати пахощі конопель і розквітлої картоплі, — розказувала Люба вже за кавою. — Ми наблизились до ярка, кудою бігла стежечка. На дні дзюрчить потічок. І що сталося? Ще поки я оглянулась, уже лежала у воді, а ваш Карусь став качатись — мабуть, насолоджувався купіллю. А, може, так він радів, що скинув мене у воду?

Ми всі розреготались, уявляючи собі, яка то була їхня купіль — Любина й примхливого самовільного коника.

— І що ви думаєте? Навіть не уважав своїм обов’язком віднести мене до хати! Викачавшись, струснув гривою і погнався стежкою в село, аж за ним закурилося. Тож треба було самій шкандибати до хати, хоч у мене болить нога…

Перед тим вона помилась і переодягнулась, а я оглянула рану й перев’язала ногу.

Все ж я ще й потім їздила на Карусеві. Може він привик до мене, бо ніколи ні не скинув мене, ні не припер до хати чи до дерева. Але вакації короткі, вони проминули, і я вернулась у місто. Так і закінчилась моя дружба з Яцьковим конем, Карим.

Тепер, по роках, я нагадала собі його й назвала своє авто: Карусь. Інколи, вимовляючи його ім’я, так і бачу в уяві село, і гори, і розквітлі поля, і хатку мого батька. Десь далеко, там — у глибинах минулого…

Он який був мій коник, мій перший Карусь!

І так, Карусь став дрімати біля мого дому. Алеж, відкіля він узявся тут і як появився між нами, людьми, і між моторами на вулицях багатолюдного міста?

Лагідна горбовина покриває великі частини стейту Міннесота. На ній випасається худоба. Ця область узагалі хліборобська. Тут випливає ріка Міссісіпі. Окрім того, ця височина замітна ще чимось: у її надрах закопані скарби. Та невже? Так, бо залізна руда — велика цінність. Багаті її поклади залягають у пасмі Мессабі Рендж. Як постало оце пасмо?

За молодого віку нашої землі (то було мільйони літ тому) цю область покривали льодовики. Коли потепліло, льодовики стали танути, а води спливали до загального водоймища. Так постали Великі Озера. Під час своєї мандрівки на Південь льодовики вигладжували одні місця, забирали з них каміння, пісок, глину й осаджували їх на інших місцях. Так карбуючи мапу Міннесоти, льодовики витворили пасмо Мессабі.

Одного дня людина кинула рудуватий камінь у ватру. Він почав жевріти, а коли охолов, став твердший за скелю, що від неї відлупився. То було залізо.

Воно започаткувало нашу епоху. То скарби, що грубезними шарами лежать у землі. Їх називаємо руднями. З них людина добуває залізну руду, переважно як окис заліза, і переробляє його на залізо і сталь.

У пасмі Мессабі поклади руди були під поверхнею. Людина стала їх добувати, копала щораз глибше й ширше, і так постала копальня Гал-Раст-Магонінґ. Вона, оця рудня, на чотириста п’ятдесят стіп завглибшки і на милю завширшки. З неї видобувають щороку тридцять п'ять мільйонів тонн руди. Кажуть, що це найбільша яма, яку людина викопала в землі.

Відтіля перевозять руду на великих вантажних кораблях. З пристані Дулют пливуть ці кораблі «сталевою дорогою» — Великими Озерами. Частину вивантажують у Дітройті та Клівленді, а решта пливе у світ, діставшись по ріці св. Лаврентія до Атлантики.

Отак пливуть вантажні кораблі по синіх водах озера й не поспішають. Машини співають пісню мандрівки, вітер грається димом з широких димарів та стелить його по воді. Хвилі плюскочуть і б’ють об стіни начорно розмальованого судна. Від суходолу, що топкою стрічкою видніє на обрії, підлітають чайки і скиглять-заводять понад кораблем та заглядають на палубу, де їм інколи кидають куски харчів. Моряцька пісня стрибає по чердаку й лине в далечінь.

Так днями й тижнями. Спокійна плавба по озерах.

Але кінець мандрівки близько. Он Дітройт! На обрії майоріє острів. Він розділює води ріки Дітройт. На його берегах купальники, на воді птаство, праворуч високі будинки міста, ліворуч, по той бік острова — Віндсор, то вже Канада. На острові — його називають Гарним (Бел Айл) — грає музика, і паруси багатьох вітрильників біліють біля берегів, наче стадо птахів. Водограй викидає струмені води, вона спадає каскадами по камінних вазах та зрошує троянди, що притулились коло підніжжя водограю.

Корабель минає острів і місто та пливе вниз рікою. Уже минув центр і долішню частину Дітройту та опинився біля берегів ріки, де розташований Дірнборн — промислове серце Мічіґену. Скрині фабрик, полум’я горнил, смолоскипи горіючих газів і стіжки хемікалій, копиці металів, піраміди вугілля. Там народжується сталь, там ґума, пластик та інші речовини