Читати книгу - "Пісня Алабами"

Мені заборонено курити, — але мамина родина на тютюні забагатіла і придбала маєток. Тютюнові плантації сягають до самісінького обрію, до самої Віргінії, до Меріленду. Я Суддівна, внучка сенатора й губернатора: я палю цигарки, п'ю віскі, танцюю і збуваю час, із ким мені захочеться. Молоді пілоти з авіабази приземлялися, варто було мені пальцем ворухнути, і коли я врешті погодилася подарувати їм танець, то побачила, як на їхніх золотавих щоках з'являються ямочки. Було поміж ними двоє, що змагались у хоробрості, вони вилітали з бази і прямували до Плежент-авеню. Над нашим садком вони почали витинати різні повітряні фігури, мертві петлі, бочки, піке, — і все воно було таке чудернацьке, викликало таке збудження, було таке лицарське, аж Мінні пишалася, що так ушановують її біляву лялечку. Якось чи то день був невдалий, чи, може, вони потомилися, та біплан увійшов у штопор, і в довколишніх садках усі аж подих затамували, почувши, як десь за передмістями пролунав вибух. Над дахами здійнявся полум'яний вихор. Два молоді тіла пішли в небуття з димом у смороді авіаційного гасу, — а напередодні вночі вони витанцьовували на довгих ногах і всміхалися, аж на їхніх щоках з'являлися ямочки, я відчувала, як пахне від них чоловіками, гнучкою шкірою ременів, простим милом, вони шалено витанцьовували, і крізь пахощі одеколону пробивався запах поту, що перлистими краплями виступав на їхніх чолах, я тішилася тим духом, кружляючи в їхніх обіймах, перелякана, п’яна і щаслива…

Вогнище, в якому вони згоріли, палало хвилини зо дві — яскраве, щедре, могутнє й навальне полум'я поглинуло їх умить. Здається, тоді я трохи зсунулася з глузду — було це вперше, — і мені навіть морфіну дали, щоб заспокоїти.

Після того випадку всеньке місто вирішило, що я білява чортиця. Чорне й золоте, авжеж…

Я — саламандра: хоч у яке полум'я потрапляю, та виходжу з нього неушкодженою. Та й ім'я моє відтіля, бо Мінні страшенно подобалася паперова Зельда, героїня забутого роману, що звався «Саламандра», — і та Зельда була гордою циганською танцівницею.

Того ранку мені принесли малесенький згорток, де була старовинна обручка, певне, Скотт здер її з материного пальця, щоб подарувати мені. Здається, хлопці завжди так роблять: грабують матерів, аби своїх наречених обдарувати. І записка там була, де Скотт писав: «Можеш вважати це зверненням до твого батька, в якому я прошу твоєї руки і серця».

Суддя нічого не відказав на те послання.

Як я вже казала, той янкі-лейтенант не пітнів. Він завжди пахнув новизною, охайністю і дорогими, вишуканими тканинами. Він був як рослина, шкіра його сяяла чуттєвими краплинами.

Я завжди боялася за цього хлопчину, що приїхав із Півночі, від берегів Великих озер, у вогку, задушливу спекоту Алабами, від якої потерпало стільки людей з американської півночі й середнього заходу. Проте я помилялася. Ніколи він не скаржився на жароту, не обурювався і не спливав потом.

Усі чоловіки улягають їхнім фізичним потребам і тваринному магнетизму, казали мені батько і панотець-духівник («Тварюки», — коротко підсумувала тітонька Джулія, туго затягуючи мій корсаж, а моя старенька няня доста бачила у своєму житті чоловіків-джиґунів і грубіянів). Був той лейтенант чоловіком чи просто згустком чару? Дотримуються чоловіки слова чи ні? Можна здатися на них, будуючи своє майбутнє? Він присягнувся, що уславиться за півроку й повернеться до Монтгомері з повними кишенями грошви. Та його роману не брав жоден видавець. Скотт назвав його «Романтичний еготист», навіть нам, двадцятирічним, непросто було вимовити це слово. Звісно ж, він не зважає на мої зауваження: для нього важать лише захоплені відгуки Вінстона й Бішопа, його сусідів із кімнати у Прінстоні. Вони теж намагаються писати. І чому цим юнакам кортить стати письменниками? Чому так хочеться зробитися заможними і славетними?

Завтра, якщо я не отримаю листа від Скотта, — хоч літературною мовою він буде написаний, хоч ні, — де буде чітко сказано: «Я беру тебе заміж» і призначено дату, — я розірву наші заручини. Його відсутність і суперечливі листи, що надходять від нього, незабаром вичерпають мій терпець.

«Крихітко моя, ти знаєш, я весь час думаю про тебе.

Я працюю мов проклятий, аби ти пишалася мною, щоб ти захотіла мене нарешті. Удень я пишу рекламні тексти, і добре, як бодай один із них беруть; уночі пишу романи й оповідання для часописів. За півроку, Крихітко, я отримав стільки листів з відмовами, що вони вкрили майже всі стіни у моїй кімнаті, принаймні три з чотирьох. Ні, не перебільшую, і не хильнув я зайвого, просто я намагаюся дотримуватися тієї обіцянки, яку дав тобі. Листи з відмовами і справді надходять сотнями. Але ти знаєш, що я не втрачаю надії. Я сяду до потяга в Монтгомері лише тоді, коли зможу взяти із собою для тебе друковане свідчення мого злочину. Сподіваюся, ми зутрінемося, коли я зазнаю успіху, і тоді ти побачиш, як потрібна мені.