Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

Млявого; Володимир Михолап, рядовий, мінометник; Максим Медвєдєв, рядовий, авіанавідник; Олександр Ніколаєнко, капітан, командир ланки вертольотів; Олег Л., вертолітник; Наталія Орлова, службовка; Галина Павлова, медсестра; Володимир Панкратов, рядовий, розвідник; Віталій Руженцев, рядовий, водій; Сергій Русак, рядовий, танкіст; Михайло Сиротин, старший лейтенант, льотчик; Олександр Сухоруков, старший лейтенант, командир гірськострілецького взводу; Тимофій Смирнов, сержант, артилерист; Валентина Кирилівна Санько, мати загиблого Валентина Санька; Ніна Іванівна Сидельнікова, мати; Володимир Сіманін, підполковник; Томас М., сержант, командир взводу піхоти; Леонід Іванович Татарченко, батько загиблого рядового Ігоря Татарченка; Вадим Трубін, сержант, боєць спецпризначення; Володимир Уланов, капітан; Тамара Фадєєва, лікар-бактеріолог; Людмила Харитончик, дружина загиблого старшого лейтенанта Юрія Харитончика; Анна Хакас, службовка; Валерій Худяков, майор; Валентина Яковлєва, прапорщик, начальник секретної частини...

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

«БО БАГАТО ПРИЙДЕ ПІД ІМЕНЕМ МОЇМ...»

Уранці довгий, як автоматна черга, дзвінок:

— Послухай, — почав він, не назвавшись, — читав твого пасквіля, якщо ще хоч рядок надрукуєш...

— Хто ви?

— Один із тих, про кого ти пишеш. Нас іще покличуть, нам іще дадуть до рук зброю, щоб ми навели лад. Доведеться вам відповідати за все. Лише друкуйте побільше своїх прізвищ і не ховайтеся за псевдонімами. Ненавиджу пацифістів! Ти сходила з повною викладкою в гори, йшла на бетеері, коли п’ятдесят градусів вище нуля? Ти відчуваєш ночами різкий сморід колючок? Не відчуваєш... Ні... Отже, не чіпай! Це наше! Навіщо тобі? Ти — баба, дітей народжуй!

— Чому не назвешся?

— Не чіпай! Кращого друга, він мені братом був, у целофановому мішку з рейду приніс... Окремо голова, окремо руки, ноги... Шкіру знято, як з кабана... Оброблена туша... А він на скрипці грав, вірші складав. Ось він би написав, а не ти... Матір його через два дні після похорону в психушку відвезли. Вона на цвинтарі спала, на його могилі. Узимку спала на снігу. Ти! Ти... Не чіпай це! Ми були солдатами, нас послали туди. Ми виконували наказ. Я складав військову присягу. Прапор на колінах цілував.

«— Стережіться, щоб хто не спокусив вас; бо багато прийде під іменем Моїм». Новий Заповіт. Євангеліє від Матвія.

— Розумники! Через десять років усі стали розумниками. Хочете чистенькими лишитись? А ми, значить, чорненькі... Ти навіть не знаєш, як куля летить. Автомата в руках не тримала... Плювати мені на ваші Нові Заповіти! Я свою правду в целофановому мішку ніс... Окремо голова, окремо руки... Іншої правди немає... — І гудок у слухавці, схожий на далекий вибух.

Усе-таки я шкодую, що ми з ним не договорили. Можливо, це був мій головний герой...

Автор

— До мене пробивались лише голоси... Скільки б я ні напружувався, голоси були без облич. Вони то йшли, то повертались. Здається, устиг подумати: «Помираю». І розплющив очі...

Я опритомнів у Ташкенті на шістнадцятий день після підриву. Коли приходиш до тями, почуваєшся мерзотно, здається, що краще не бути... Уже назад не повертатися... Було б комфортніше. Туман і нудота, це навіть не нудота, а захлинання, наче в легенях повно води. Довго виходиш із цього стану. Туман і нудота... Голова болить від власного шепоту, голосніше від шепоту говорити я не міг. Позаду вже був кабульський шпиталь. У Кабулі мені розітнули череп — там була каша, видалили дрібні шматочки кісток, зібрали на шурупи без суглобів ліву руку. Перше відчуття: жаль за тим, що нічого не вернеться, не побачу друзів, найприкріше — не зможу залізти на турнік.

Провалявся у шпиталях без п’ятнадцяти днів два роки. Вісімнадцять операцій, чотири — під загальним наркозом. Про мене студенти курсові писали: що в мене є, чого в мене немає. Сам поголитися не міг, голили хлопці. Першого разу вони вилили на мене пляшку одеколону, а я кричу: «Несіть другу!» Немає запаху. Я його не відчуваю. Витягли все з тумбочки: ковбасу, огірки, мед, цукерки — ніщо не пахне! Колір є, смак є, а запаху немає. Мало з глузду не спав! Настала весна, дерева розквітли, а я все це бачу, а не чую. У мене вийняли півтора кубічних сантиметра мозку, і, певно, якийсь центр було видалено, той, з яким пов’язані запахи. Я і тепер, п’ять років минуло, не відчуваю запах квітів, тютюнового диму, жіночих парфумів. Одеколон можу відчути, якщо запах грубий і сильний, але флакон треба сунути під самий ніс. Певно, частина мозку, що залишилася, взяла втрачену здатність на себе. Гадаю, так.

У шпиталі отримав листа від друга. Від нього дізнався, що наш бетеер підірвався на італійській фугасній міні. Він бачив, як разом із двигуном вилетіла людина... Це був я...

Виписали мене, надали допомогу — триста карбованців. За легке поранення належить сто п’ятдесят, за важке — триста. Далі живи, як хочеш. Пенсія — копійки. Переходь на утримання до батьків. У мого батька без війни — війна. Посивів, гіпертоніком став.

На війні я не прозрів, я став прозрівати після. І все закрутилось у зворотний бік...

Призвали мене вісімдесят першого. Війна тривала вже два роки, але на «гражданці» про неї знали мало і говорили мало. У нашій родині вважали: якщо влада послала туди війська, отже, треба. Так міркували мій батько, сусіди. Не пам’ятаю, щоб у когось була інша думка. Навіть жінки не плакали, усе це було ще далеким і не страшним. Війна і не війна, якщо війна, то якась дивна, без убитих і полонених. Ще ніхто не бачив цинкових трун. Це потім ми довідались, що труни вже в місто привозили, але ховали потайки, уночі, на надгробках писали «помер», а не «загинув». Але ніхто питав себе: від чого це раптом у нас стали помирати в армії дев’ятнадцятирічні хлопці? Від горілки чи від грипу? А може, апельсинів переїли? Плакали їхні рідні, а решта жила як жила, якщо це їх не обходило. У газетах писали, що наші солдати будують мости, саджають алеї дружби, а наші лікарі лікують афганських жінок і дітей.

У вітебській «учебці» не було таємницею, що нас готують до Афганістану. Дехто намагався «відкосити» за будь-яку ціну. Один зізнався, що боїться, мовляв, нас там усіх перестріляють. Я став його зневажати. Перед самим від’їздом іще один відмовився їхати: спочатку брехав — загубив комсомольського квитка, квиток знайшовся, вигадав — дівчина в нього народжує. Я вважав його ненормальним. Ми їхали робити революцію! Так нам казали. І ми вірили. Ввижалось попереду щось романтичне.

Куля наштовхується на людину, ти чуєш — його не забути, ні з