Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не знаю, що й сказати. До господарства у мене душа не лежить, не люблю в землі порпатись…
— Ну, ти не оригінальний; хто з сучасної молоді тягнеться до землі? А все ж таки, що робитимеш з майном, будинком?
— Продам, якщо хтось купить. — Клим побачив — Томик і Ліна перезирнулись і начебто заспокоїлись. А може, це йому просто здалося.
— Не поспішай, — поблажливо порадив Губський, — поживи, відпочинь, потім вирішиш. Хіба тут гірше, ніж у Сибіру?
— Чому гірше? Просто там усі свої. Та й до університету незабаром, я ж вечірник.
— Вечірник? Це дуже важко. Та якщо тобі кортить одержати диплом, переводься до нас, он поряд — мільйонне місто, вузи на вибір, вистачає.
— Подивлюсь, подумаю, — відповів Клим і знову помітив у погляді господаря незрозумілу настороженість.
Мотоцикл несподівано заревів, зачмихав, зірвався з місця, сипонувши гравієм з-під коліс, і Томика й Ліну наче вітром здуло. За кілька хвилин глухе тріскотіння чулося вже за дачним містечком.
— Небіж мій… троюрідний, — закурюючи, мовив Губський. — Кросмен. Літає як божевільний. Але надійний. Дочку йому довіряю. Значить, так, сусіде. — Господар нарешті підвівся. — Якщо будуть якісь труднощі, ускладнення, — одразу до мене. Я за тебе тепер ніби відповідаю. Надумаєш жити — живи, буду радий такому сусідові. Надумаєш спродуватись — знайдемо покупця, подбаємо, щоб тебе не облапошили, сам знаєш — порядних людей не так часто стрінеш…
— Ну що ви, я кращої думки про людей. А за допомогу дякую, без вас мені справді буде важко з усім розкрутитись.
— Я бачу, ти хлопець самостійний, це добре. Та, певно, в тебе там якась сибірячка є… — Теревенячи, Губський провів Клима до воріт, розпрощався дуже люб’язно.
“Що ж йому все-таки від мене треба? — думав Ярчук, ідучи до своєї ветхої хатини. — Такі даремно в гості не кличуть… Де працює — навіть не заїкнувся… Цей Томик… Ліна…”
У саду під яблунею чорніла купка щойно викопаної землі. Хтось шукав щось, поки Клима не було. Що?
6Пташко виявився сухорлявим, енергійним, трохи схожим на дятла у своїх окулярах. Років шістдесят на перший погляд. З неприхованим задоволенням демонстрував Климові досягнення своїх вихованців. Майстерня гуртка містилась у напівпідвалі, відблиск денного освітлення падав на ребристі кістяки кораблів.
— “Sovereign of the seos”, що означає “Володар морів”. Тридцятигарматний галеон, шістнадцяте століття.
— Красень, — захоплено мовив Клим, розглядаючи майже закінчену модель. — Навіть ядра є біля гармат.
— Підбираємо дріб різного діаметра. А ось — “Титанік”. — Пташко підвів Клима до чергової моделі, над якою зосереджено схилився русявий хлопчина. — Перевір шаблоном форштевень… Діти, вимкніть фрезу! Навіщо даремно ганяти мотор?
Надокучливе одноманітне гудіння змовкло. З усього було видно, що підлітки обожнювали свого вчителя. Клим здивувався, що влітку гурток відвідує стільки хлоп’ят.
— Аякже! Треба змалку прилучати до технічної культури. І не через споживання, а через пізнання, особливо в цьому віці. А коли б не було цього захоплення — тинялися б десь на вулиці, шукали б сумнівних пригод, розваг. Ну, ось ви все у нас оглянули, можна й побесідувати. Ходім до мене.
Вони пройшли вузьким проходом між верстатами. Біля одного з них Клим побачив знайоме обличчя.
— Привіт, Костянтине! Як вічний двигун?
— Водневий, — строго поправив той Клима. — Скоро запрацює…
Пташко прочинив металеві пофарбовані двері, пропустив поперед себе Ярчука, кивнув на табурет під стелажами з інструментом і матеріалами, сам сів на дерев’яний ящик. Почав прямо:
— Що мені не подобається в цій історії, так це обставини смерті. Знаєте, ми, технарі, ніколи не робимо такі речі абияк, стук-грюк… А Никандр був майстер, технар у кращому розумінні цього слова. Ставився до техніки як до мистецтва. Надзвичайно серйозно, вимогливо.
Пташко розповідав і поглядав на хлопчаків крізь прочинені двері.
— А тут якась химерна проводка, сигналізація незаблокована, голі дроти без ізоляції. Варварство, та й годі. Це зовсім не схоже на Даниловича. Можете ви зараз накреслити схему цієї сигналізації?
— Приблизно.
— Кресліть. — Пташко підсунув Климові чистий аркуш паперу, дав авторучку.
Клим почав виводити на папері будиночок, сарай, пунктиром показав проводку сигналізації.
— Ага, отут? Дивно, непідходяще місце. А датчик?
— На дверях сарая.
— Якого він типу?
— Звичайний, такі ставлять у магазинах на вітринному склі.
— Та він же тут зовсім ні до чого! Цей датчик спрацьовує від струсу, ви знаєте. А у цих дверях люфт, — я там сто разів був, вони відчиняються навіть од вітру. А дзвоник де?
— Ось тут, під стелею, а в цьому місці оголені дроти…
— Ні, все це якась чортівня. Я певен, що Никандр до всього цього не має ніякого відношення. Він же не якийсь там любитель-початківець…
— Але ж хто в такому разі? І навіщо?
— Ви хочете почути мою думку? — Пташко причинив двері.
— Для того й приїхав сюди.
— Це злочин. Як тільки Костя розповів мені ось про все це, я одразу подумав: тут щось не так. А тепер я певен: злочин.
— Але…
— Навіщо й кому це треба, ви хочете запитати? Тут я можу тільки здогадуватися. Річ у тому, що в Даниловича був, як би це точніше сказати, дуже широкий спектр знайомств. Автомобілісти, радіоаматори, моделісти — наш брат, електротехніки. Коли я жив у Загородньому, зустрічав у його будинку чимало різних людей. Та найбільше мене вразило те, що така людина, як Данилович, міг водитися з усякою… — Пташко стримався, не вимовив крутого слівця, а тільки спересердя махнув рукою. — Словом, це мене завжди дуже дивувало. Зайдеш іноді до нього, а там справжнісінький вертеп. Невже це було від холостяцького життя? А ви, Климе, одружені?
— Ні. Я здогадуюсь, що ви маєте на увазі. Адже я жив без батька. Після материної смерті виростав разом з сестричкою у тітки. Їй було не до нас. І ріс я, по суті, на вулиці. — Клим помовчав, дивуючись сам собі, бо не мав звички розкривати душу перед незнайомими. — А вулиця та була на Щеписі, так район називається, зараз його забудовують по-новому. Так ось ця Щепиха “забезпечувала” місто злочинним елементом. Її вплив не обминув і мене. Побував у колонії, на своє щастя, добру людину там зустрів — вихователя. Врятував він мене, вилікував… Та, мабуть, — Клим зітхнув і глянув просто в очі Пташку, — не до кінця… Адже я тепер — на умовному.
Клим з полегкістю відзначив: нічого не змінилося на вчителевому обличчі.
— Ви мені можете не вірити, але який сенс мені брехати… Це було два роки тому, я вже працював і вступив на перший курс, на вечірнє відділення…
— Куди вступили? — запитав Пташко.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82», після закриття браузера.