Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У Клима перехопило подих: у батька була друга дружина.
— І довго вони були разом?
— Не дуже. Щось у них не склеїлось. Марина подалася до себе. Там і зараз живе.
— Де там?..
— На Теплоцентралі. Кутузова, дванадцять… А вам навіщо?
— Так просто, може, провідаю. Ну що ж, мені пора. Хай вам щастить!
— Бувайте, коли так.
Старий узяв молоток і, ніби втративши будь-який інтерес до Клима, заходився поратись біля ящика. Зате пес, тільки-но Ярчук рушив з місця, підвівся і мовчки провів його до воріт. “Розумна тварина”, — усміхнувся Клим.
5— Люблю Островського, — мовив Губський, розливаючи вино в келихи. — І можу сказати, за що. У інших драматургів усе закручується довкола різних там дурниць: кохання, ревнощі, честь… У нинішніх взагалі рацпропозиція в центрі інтриги може бути. А в нього найосновніше — гроші. Ось до чого інтерес ніколи не пропаде.
— Ну, це як сказати…
Клим, якого сусід затягнув до себе майже силоміць, з цікавістю розглядав будинок. Вони сиділи на широкій терасі, обплетеній виноградом. Губський показав йому всі кімнати, кухню, ванну, навіть у погріб повів, виявляючи при цьому неабияку гостинність.
— Ну, як тобі мій замок? — запитав приязно, поплескавши Клима по плечу.
— Вражає, нема слів.
— Треба вміти жити… Клавдіє, де ти там?
На терасу вийшла сухорлява жінка у фартушку, з напруженою усмішкою на бляклому обличчі, в руках вона тримала тацю із закусками. Губський представив їй гостя і заходився відкорковувати пляшку з домашнім вином.
— До нас не приєднаєшся?
— Пригощайтеся, мені ніколи, вибачте, — сказала жінка і вийшла.
— Є люди, які крутять носом від домашнього вина, А я навпаки. Можу хоч зараз виставити батарею “Винімпексу”, проте віддаю перевагу цьому. Правда, здоров’я багато не дозволяє. — Господар сумно зітхнув.
Клим подумав, що Губському гріх скаржитись не здоров’я. Він зовсім не був схожий на хворобливих пенсіонерів, мав міцну поставу, тримався легко, невимушено. Його засмагле гладке обличчя трохи псував шрам на лобі.
— Ну, сусіде, за знайомство.
Вони випили, Клим одним духом, Губський поволі, з насолодою, прицмокуючи. Витер рот серветкою, звичним рухом мацнув бокову кишеньку на ворсистій сорочці.
— От халепа! Сигарети скінчились. У тебе немає?
— Дома забув. Зараз сходжу…
Губський зупинив його, гукнув:
— Ліно, Лінко! Годі валятися, принеси сигарети! — І до Ярчука: — Зараз дочка виручить. Відсипається після ресторану. Сьогодні заявилась о шостій ранку.
У мансарді стукнули двері, почулася легка хода, і перед ними з’явилася дівчина — кароока блондинка з округлими, повними плечима, трохи вища середнього зросту. Батькових рис Ліна майже не успадкувала, хіба що монгольський розріз очей. Вона була явно чимось стурбована і, віддавши сигарети, повернулася, щоб піти.
— Куди, гуляко? Побудь трохи з нами. Це, Ліночко, наш новий сусід, Ярчука покійного син.
Ліна байдуже глянула на Клима.
— Мені ніколи, па. Зараз має під’їхати Томик.
— Знову Томик! Він хоч одійшов після вчорашнього? — Губський подав сигарети Климові, клацнув запальничкою. — А то вріжетесь… на вашій двоколці.
Ліна зневажливо посміхнулась, кинула на ходу:
— Він — професіонал, йому аварії протипоказані.
Клим дивився їй услід, хоч знав, що це не зовсім пристойно.
— У мене ще одна є, але то інша ягода. Живе в місті. З батьком, бачте, різні погляди… А, давай іще вип’ємо.
Губський, спохмурнівши, з хрускотом закусував яблуком. Клим вирішив, що зараз, мабуть, найзручніше буде попрощатись, йому вже набрид балакучий хазяїн. Він підвівся, але Губський зупинив його жестом і показав очима на сад біля будинку. Там щось майнуло і зникло.
— Собака?
— Коли б то. Весь час хтось шастає по твоїй садибі, не раз ганяв, — звичайно, на правах сусіда. Ну й люди, лежить без нагляду, неодмінно треба приходити. Та й дітвора бешкетує.
— Хай собі, — байдуже мовив Клим. — Там самі голі стіни і різний мотлох.
Губський пустив хмарку диму, підвівся, пройшовся по терасі.
— Panta rhei — все тече, як було сказано. Не завжди в садибі твого батька віяло пусткою. Коли я поселився тут з Клавою, твій батько був зовсім іншою людиною — діловий, завзятий. Будинок, вважай, своїми руками звів, та й нам допомагав. Але, знаєш, одній людині важко жити, самотня людина нестійка в принципі. Для чого живе — невідомо, перекинутися словом нема з ким, приятелі, сам знаєш які, — аби разом чарчину перехилити. Хвороба — проблема, старість — взагалі катастрофа. З вами він хоч листувався?
— Ні. Може, матері колись писав. Хоча навряд.
— Ото, мабуть, тоді в нього й з’явилися заскоки. А останнім часом — манія переслідування. Так, так, усе когось боявся. Усіх підозрював, різний мотлох ховав-переховував… Та що там казати, — з’їхав чоловік з розуму геть. Не тільки я, вся вулиця бачила…
Губський кілька разів глибоко затягнувся, загасив недокурок у попільничці. Мовчки налив Климові вина, кивком голови запропонував випити.
— Отак і загинув — від власної підозріливості. Клим весь час слухав, не перебивав Губського.
— Мені розповідали, нещасний випадок.
— Так воно й було. Сигналізація від злодіїв — це ж сміх один! Ну що в нього красти? А поночі, мабуть, тинявся і ненароком замкнув дроти. День минув, поки знайшли його… Ну, годі, як казали древні романці, de mortuis aut bene, aut nihil. Про мертвих або добре, або нічого.
М’яку надвечірню тишу розітнуло спочатку глухе, а потім дедалі гучніше тріскотіння. На вимощений майданчик перед терасою влетів червоний спортивний мотоцикл.
Широкоплечий, міцно збитий хлопець різко загальмував, вимкнув двигун, легко скочив на землю і відкотив мотоцикл у тінь розлогої черешні. За хвилину він уже був на терасі, мовчки потиснув обом чоловікам руки, почепив шолом на спинку крісла, сів без запрошення, кинувши похмурий погляд на господаря.
— Як справи, Томику?
— Усе в ажурі, — Мотоцикліст глянув на Ярчука, провівши пальцями по смолянистих, акуратно підстрижених вусиках.
— Зробив, що я просив?
— Угу.
З усього було видно, що Томик у цьому домі своя людина.
— Їсти хочеш?
— В горлі пересохло. — Він ковтнув води просто із запітнілого графина. — Де Ліна?
— У себе. Та, власне, ось вона, власною персоною.
Ліна невдоволено скривила напомаджені губи, кивнула Томику, мовляв, ходімо. Хлопець неохоче підвівся, пішов перевальцем за дівчиною. Біля мотоцикла вони перекинулися кількома словами, як видалося Климові, не дуже приємними для обох.
Губський перевів погляд з них на Клима і несподівано запитав:
— Ну, сусіде, які у вас плани, так би мовити, на майбутнє?
Запитав начебто невимушено, напівжартома, проте Клим відчув фальш в інтонації його голосу. Він помітив, що Томик і Ліна, почувши запитання, враз замовкли, повернувши голови до нього. Ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82», після закриття браузера.