Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

відаючи про бойню, що почалася після вбивства сербами в Сараєвому спадкоємця Австро-Угорського трону Франца-Фердинанда… Де тільки не воювали брати! Пилип бився за Іранський Азербайджан, у Закавказзі з турками. Карпа кидала доля по західних фронтах, куди лише не передислоковували його, коли, бувало, лишався з десятками чи й одиницями щасливців між живими піхотинцями, поки нарешті потрапив він у кіннотники після Варшавсько-Івангородської операції, одержавши хреста “За доблесть”. Скільки висотала крові й нужа в траншеях і бліндажах! Скільки стекло її при трьох пораненнях! Воював у Східній Прусії, Польщі, Галичині, Буковині, де зазнайомився із “Союзом визволення України”. Усе втрачав і знову здобував у боях, бився і без зброї, поки доп’яв осідланого коня й гнучку гостру шаблю, з якою вже не розлучався до кінця отого смертовбивства. А трупів і поранених скільки обійшов, залишивши на путях війни! Гори ж їх лежало і позаду, і попереду! Півтора ж мільйони тільки вбито, а скільки поранено, контужено, затоптано...

Важко сказати, чим би те все скінчилося, коли б не зустріч із чигиринцями Явдокимом, а потім Левком. Вони допомогли Карпові заткнути багнета в землю, осягнувши чорне спустошення після війни імперії за нові загарбання в стражденних Галичині, Буковині, Білорусії, Східній Україні аж до Покубання та Передкавказзя.

Відступ царських військ із Галичини та Польщі, тяжке поранення Карпа, як і потім Явдокимове та Левкове, відкрили їм очі. Довершив усе Брестський мир, хоч він і не був надійним по листопадовій революції й заворусі в Німеччині. Комп’єнське перемир’я скінчило врешті, вгамувавши першу світову бойню, примару смерті й нівечення всього людського.

Чигиринці вирішили навідатися додому і йти самохіть воювати вже за свою волю із розрекламованим Миколою Кропив’янським з Чернігівщини, що наплював на своє царське підполковництво і організував армію іншого штибу. Чули вони і про таращанців на чолі з Боженком, і про сіверщан – із Черняком, і про богунців – зі Щорсом у Гайсині, як і про червоних козаків – із Приймаком.

Всього кілька тижнів пробув Карпо вдома, варячись у розмовах про землю, заводи й фабрики. Багато подій за цей період спочину відбулося у світі: заливало все повінню революції, що повалила ненависний усім царат, принесла звільнення поневоленим віками народам. “Тюрма народів” сконала, здавалося, назавжди! Відмова царя від престолу, мов громовиця в ясний день, впала і в Україну! Лютнева революція, як пожежа, запалила поневолених, а перехід влади до тимчасового уряду розбудив і надихнув надіями й жадобою до волі й людського життя мільйони! Ентузіазм у поневолених імперією землях був небачений! Додала оп’яніння, розброду, сум’яття, анархії та плутанини і Жовтнева революція, яку охрестили путчем і яка породила чимало всіляких страхів, у першу чергу, серед багатіїв, ненависних трудовому людові, бо вони не бажали передати трударям їхні ж багатства та знаряддя, землю та зиски з неї. А якщо ти трудящий, тобі слід лише прилучитися до червоних козаків, і ти вже борешся за власну землю і волю.

- Воля народам! Земля, чуєте ж, - селянам, тим, хто її обробляє! Заводи й фабрики – робітникам! – дзвенів голос Лесі Яремівни на мітингу, що стихійно виник під Камінною Горою в Чигирині. – Тартаки, черепичні, маслобійня – тим, що працюють на них! А кому ж би ще? – агітувала вона, переконуючи натовп.

- А церковний та соборний приходи кому ж? – допитувався хтось із натовпу уїдливо.

- Прихожанам! Кому ж іще? – відповіла, не ображаючись. – Вони самі по собі спустошіють, як люди опанують знаннями, а старші вимруть. Вони будуть музеями, де діти і внуки наші вчитимуть, як жили наші діди, батьки і ми з вами.

- Не хорони нас дочасно! - кричали старі обурливо. – Ще побачимо, хто кого хоронитиме! Ач якою бузувіркою отець Ярема нас порадував!

Розгоралися суперечки і в Карповій хаті, куди сходилися Пилип, Левко з Явдокимом та Леся з Килиною. Читали заяложені передруки “Іскри” і горнівські “Вікна”, привезені Варварою Хорунжою з Умані, старі листки “Української хати”, “Українського альманаху”, придбані на ринку.

Найбільше сперечалися про пореволюційні події, осуджуючи трибунали, інфляцію, махновщину і взагалі бандитизм, народження якого в Україні Левко відносив на карб “тюрми народів”. Згадували прихильно Леніна, Плеханова і Маркса, а Донцова, Петлюру, Міхновського, Винниченка, Мазепу, Грушевського, Єфремова, Петрушевича, Скоропадського критикували. Свою особисту думку про них мала лише Леся Яремівна, хоч і вона добре не розуміла, що було у них народним, а що - антинародним.

Суперечки вели про Черняка та Дубинського, отаманів Палія, Марусю, Шкуро, Зеленого та  про батька Махна; про києвокомунника Деборія-Мокрієвича, таємнодружинників Стефановича, Дейча і Бохоновського, які втекли від смерті з буцигарні, віддавши царським тортурам тисячі шабелівчан; про Раковського і П’ятакова, Григора Грінька і Петровського; про “воєнний комунізм” і Восьмий з’їзд РКП(б); про Червону Армію та козацтво. А спинялися на необхідності спільної боротьби проти білогвардійщини та банд за державну незалежність кожного народу…

Доходили думки, що перемагають наглі та ті, хто більш політично підступний, більш спритний у гаслах-лозунгах і відозвах, хто, хоч і облудно, береться за найболючіше народне і переконливіше доводить полегшу йому. У суперечках виходив переможцем Ленін з його велико-неділимими послідовниками, що у своїй програмі грав правом для всіх народів на повне виділення у самостійні держави із землями, заводами і фабриками.

У вогнищах і димах злочасся, у сутичках з бандами, в боях із чорними, білими та червоними силами в Україні проголошувались, отому всьому наперекір, чотири рятівних демократично-людських Універсали Центральної Ради – про устрій у своїй суверенній державі з власними порядками, грошима, банками, амбасадами, зв’язком, автокефальною церквою, справедливим майново-скарбовим і природним розподілом імперії.

Чигирин животів у своїй занехаяній закутині та глушині, горів на пні полум’ям ночами і днями. І не лише Ганні Янчисі, при відсутності Карпа, годі було второпати, хто і куди кличе їх, а й куди розторопнішим і обізнанішим за неї.

Якось у присутності Лесі Яремівни та Варвари Степанівни було вирішено, що Левко, Явдоким та Карпо подадуться разом з іншими селянами та міщанами з Чигиринщини до Примака, щоб піти за Леніним та його обітницями. Вияснилося, що Варвара Степанівна і є уповноваженою в Чигирині від УКП на організацію Червоного Козацтва.

Виїжджати домовилися через кілька днів. Наступного