Читати книгу - "Кістяк з Чорнобиля"

«Саша, а купі дєтям ігрушку», — запропонував хтось із юрби.

«По чьом крокоділи?» — ледве тримаючись на ногах, виступив уперед миршавий лисуватий чоловічок з мутними мокшанськими очима.

Сторгувавшись за три єгипетські фунти, він покинув ферму з тваринкою, яка вміщувалася на долоні, але вже намагалася вкусити власника за палець. Повернувшись до екскурсійного автобуса, дядя Саша завбачливо переклав крокодильчика в коробку від щойно придбаних для дружини зимових чобітків.

Спершу будівничі годували його вареними яйцями, комахами та черв’яками. Потім почали приносити пуголовків і дрібних жаб. А коли крокодильчику виповнилося три місяці, його у військовому літаку доправили до могутньої і страшної своїми ядерними боє­головками країни під назвою СРСР.

«Давайтє назовьом єго Гєной», — запропонували діти дяді Саші, радянські піонери-двійнята Пєтя і Лєночка, які народилися в Лєнінградє, але жили в Києві, де їхнім батькам дали квартиру, що колись належала вчителю української мови, якого тогочасна влада запроторила до в’язниці.

Так і сталося.

Спершу Гєну тримали в акваріумі, а коли виріс, перемістили до чавунної ванни.

«А где же я буду миться?» — здивовано запитала мама, глянувши на свого чоловіка.

«Галочка, я только на два дня отлучусь в Чєрнобиль по работє, а потом вєрнусь і куплю акваріум побольше».

Та замість обіцяних двох днів, дядя Саша повернувся з Чорнобиля за два тижні геть нетверезий.

«Йошкін кот, что тут проісходіт?» — протверезів умить, коли побачив у ванні рожеву рептилію, яка нерухомо лежала серед шматків колючого дроту, іржавих цвяхів та смердючих дохлих жаб.

«Ми виявілі в нашей квартірє фашиста і вражеского шпіона, которий поньос заслуженноє наказаніє…» — бадьоро відрапортувала Лєночка, миттю отримавши від батька дзвінкого потиличника.

Поки мала плакала у своїй кімнаті, її брат з перебинтованою рукою розповідав татові на кухні таку історію:

«Спершу ми намагалися годувати його жабами. Але він відмовлявся їх їсти. Жаби здохли. Тоді я спробував їх прибрати. Та ця скотиняка стрибнула, ледь не відкусивши мені великого пальця. І тоді ми з Лєночкою вирішили йому помститися. Й замість травички накидали у ванну колючого дроту та іржавих цвяхів. Коли жаби завонялися, мамі зробилося зле і вона, аби підняти собі настрій, крутила платівку Алли Пугачовой с пєснєй “Арлєкіно”. Тоді ж Лєночка запропонувала перебити відразливий запах, пофарбувавши крокодила. Змішавши залишки білої та червоної фарб, ми зробили це, коли мама вийшла до аптеки за пігулками від головного болю».

«Ви звєрі! Развє так можно с живим сущєством?» — обурено схопився з табуретки батько.

«Ми піонери — юниє натуралісти! — гордо заявив Пєтя. — А фашист і іностранний агєнт вліянія — ето Гєна!»

Поки піонер, отримавши тріскучого ляща, рюмсав у дитячій кімнаті поруч з Лєночкою, батько ви­­йняв з футляра майже новеньку гітару. Знявши з грифа товсту струну, скрутив з неї зашморг і попрямував до ванної кімнати. Вправно накинувши петлю крокодилу на писок, він підхопив Гєну за хвіст та спакував його в гітарний футляр, з яким, наспівуючи «Ах, Арлєкіно, Арлєкіно…», вирушив до близенького Дніпра.

Надворі стояв гарячий липень 1976 року. Місяць тому перший енергоблок Чорнобильської АЕС в рамках тестового режиму почав спускати в охолоджуючий став теплу воду.

Рухаючись за інстинктом проти течії (адже теплі води знаходяться саме у верхів’ях Нілу), крокодил, подолавши понад сто кілометрів, дійсно знайшов місце, дуже схоже на батьківський край. Велике озеро з теп­­лими підземними струменями.

Тут він і перезимував, харчуючись сомами та коропами, яких розводили в ставку. На широкі річкові лани Дніпра та Прип’яті вибирався тільки влітку, коли водичка достатньо прогрівалася.

Так минуло десять років.

Одної весняної ночі міцний крокодилячий сон перервав Великий Вибух, що струсонув Землю до самої магми. Піднявшись на поверхню ставу, Гєна роззявив щелепи від здивування та захвату. Над Чорнобилем розквітла справжня вогняна квітка, з якої в небо стримів потужний веселковий промінь.

Він і незчувся, як у роззявлену пащеку прямо з неба впав гарячий шматок чогось важкого. Заковтнувши неочікуваний сюрприз, Гєна відчув у череві приємне тепло, котре поволі розливалося тілом.

А потім з крокодилом почали коїтися справжні дива. Мало того, що він за рік вимахав ледь не вдвічі, так тепер не боявся холодної води і міг вільно пересуватися рікою навіть тоді, коли вона була вкрита кригою.

Але третьої осені від Великого Вибуху сталася подія, що перевернула все його життя.

Розвалившись на бетонному парапеті порожньої набережної, крокодил був ніжився в останніх теп­лих променях нетривалого бабиного літа.

Аж раптом на набережній зачулося гудіння автомобільного мотору, і біля колишньої пристані припаркувався автомобіль.