Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

водночас і поштовхом для її трансформації, докорінно змінивши ставлення російськомовних громадян України до Російської держави. До того ж, в умовах російської агресії президентові Петру Порошенку вистачило аргументів для втілення ідеї незалежності української православної громади від Москви, що стало одним із останніх цвяхів, забитих у труну «м’якої сили» Кремля в Україні.


ПРОСТІР ДОСЛІДЖЕННЯ

Ця книга пропонує широкий аналіз історії, політичної культури та політичного життя на Донбасі на підставі першоджерел і польових досліджень.

Історичний регіон Донбасу складають головно території сучасних Донецької й Луганської областей. Деякі райони, що їх традиційно відносили до Донбасу, розташовані у прикордонних з Україною областях Росії, а також на сході Дніпропетровської області. Донбас був малолюдним краєм до кінця XIX століття, коли індустріалізація та урбанізація привабили сюди чималу кількість переселенців з різних куточків імперії Романових, особливо з її етнічно російських губерній. Українські селяни не надто квапилися переходити працювати на копальні та промислові підприємства Донбасу, доки вже новий, радянський режим не розпочав у 1920-х роках політику «коренізації», зокрема українізації. Після Другої світової війни Донбас перетворився на «плавильний казан» для радянських національностей, куди звідусіль відряджали або заохочували до міграції робітників для забезпечення швидких темпів зростання місцевої економіки. Тому Донбас коливався між Україною і Росією, завжди залишаючись фронтиром[1], який і відмежовував, і поєднував два світи.

Існує три підходи до аналізу історії та сьогодення Донбасу, що передбачають зосередження відповідно на його політичній культурі, концептуалізації та ідентичності. Політична культура цього регіону з часу індустріалізації наприкінці XIX століття була жорсткою, пролетарською та насильницькою за своєю природою. Життя людини вартувало тут небагато. Злочинність завжди відігравала помітну роль у житті Донбасу через прикордонну специфіку регіону, переважання серед мігрантів молодих чоловіків, які шукали тут роботу, та велику кількість карних злочинців, що оселялися тут в обмін на дострокове звільнення.

Напередодні російського вторгнення Донбас виробляв 16% ВВП України і 25% обсягу промислової продукції. Із загальної вартості українського експорту, що складав $68,8 млрд., країна завдячувала Донбасові $14,1 млрд., або 27%. Втім, міфологія Донбасу як економічного гіганта та його номінальний внесок до українського бюджету не враховували глибоких, фундаментальних проблем, які загострювалися з часом. Донбас був аналогом південного Йоркширу (схожість міст Шеффілда й Донецька вражає) і південного Вельсу, де також переважали старі металургійні підприємства та гірнича промисловість. У 2012 році металургія становила 63% експорту з Донеччини і 37% — з Луганщини (28% загального експорту України). Від 1980-х років ці галузі занепадали та були основними забруднювачами довкілля, зокрема у Маріуполі. Україна посідала друге місце після Китаю за кількістю аварій на шахтах, а копальні були неприбутковими й існували за рахунок дотацій від центральної влади. Враховуючи надто високі ризики для життя працівників і фінансову обтяжливість для бюджету, такі копальні, як на Донбасі, давно б закрили, якби вони знаходилися у Західній Європі чи Північній Америці. Крім того, непропорційно великою була вага Росії як кінцевого споживача регіональної продукції: на неї припадало 43% експорту з Луганщини та 22% — з Донеччини (у порівнянні з відповідно 26% і 21%, що експортувалися до країн Європейського Союзу).

Уявлення багатьох місцевих мешканців про цей край відштовхувалося від віри в те, що завдяки економічній могутності він «годує» Україну, а це дає його висуванцям «природне право» бути її правителями. Таке переконання було міфом. Хоча місцеві виробничі потужності продовжували бути важливими для національної економіки, Донбас вносив менше коштів до державного бюджету, ніж Київ. На противагу старим галузям промисловості на Донбасі, на іншому кінці країни, у Львові та Харкові, інтелектуальному центрі українського сходу, стрімко зростала роль інформаційних технологій. Особливий податковий режим на Донбасі, відшкодування ПДВ, пільговий розподіл приватизованого майна та державних тендерів радше сприяли олігархам у придбанні ними європейської нерухомості, аніж у збільшенні внеску місцевої промисловості до державного бюджету України.

Донбас, як пише історик Гіроакі Куромія, історично був «проблемною дитиною і Москви, і Києва»[2]. Протягом ста років дезінтеграція центральної влади чотири рази призводила тут до анархії та спалахів екстремального насильства: після падіння Російської імперії; під час Другої світової війни; наприкінці 1980-х — у першій половині 1990-х років, напередодні та слідом за розпадом СРСР; нарешті, під час і по завершенні Євромайдану 2013–2014 років. У вирі подій, які не дуже точно називають російською громадянською війною 1917–1920-х років, у регіоні, на який претендувала українська Центральна рада, постала «Донецько-Криворізька радянська республіка» (із центром поза межами Донбасу, в Харкові). Її засновники прагнули стати автономним регіоном більшовицької Росії, але не мали успіху На межі 1980-х — 90-х років, охолонувши до радянської комуністичної ідеології, мешканці краю переважно підтримали незалежність України на грудневому референдумі 1991 року В 2014 році помітна частина місцевого населення активно виступила проти Євромайдану та його прихильників, але вирішальну роль у подальшому розвиткові подій, як і майже століття тому, відіграло втручання Москви.

Населення Донбасу демонструвало глибоку відданість регіональній тотожності, яка була тут популярнішою за українську громадянську (політичну), а особливо українську етнічну ідентичності. Мешканці регіону надзвичайно пишалися його історією як індустріального джерела сили царської Російської імперії та СРСР. Донбаська регіональна ідентичність поєднувалася з високим рівнем прихильності до радянської культури, що також спостерігалося у Криму. Куромія задовго до українсько-російської кризи писав: «Хоч як би Київ намагався розбудувати націю, Донбас діяв як антистолична козацька земля, що чинить спротив цій розбудові»[3]. Як Ленін,