Читати книгу - "Шалена"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І взагалі, кому потрібна та школа? Тепер, коли ми всі під’єднані до мережі, освіта дітям не потрібна. Інтернет усе знає. Це просто неймовірно, скільки всього можна вивчити онлайн, позбавивши себе необхідності стикатися з головними вошами, шкільною формою та напівсирими обідами. Лише за цей тиждень я дізналася, що всі ми живемо всередині створеної комп’ютером голограми, що Чандлера в «Друзях» грав Метью Перрі (я не могла згадати, тож заґуґлила) і що, коли жіноча й чоловіча особини морського чорта паруються, їхні тіла зливаються назавжди. (Очевидно, море таке величезне й глибоке, що коли чоловіча особина знаходить жіночу, то міцно тримається за неї, аж поки не втрачає власні очі й внутрішні органи, аж поки їхні тіла не зливаються в єдине, зі спільною кровоносною системою.) Цікаво знати.
Я прочитала набагато більше, аніж Бет з усіма її науковими ступенями (не те щоб це було змагання). Мій мозок переповнений. Я закінчила Університет життя з відзнакою. Коли людина хоче бути розумником, але не мусить при цьому бути зарозумілою, її називають самоуком.
Я встаю та суну на руїну кухні. Чай – найдешевший, не з тих вишуканих напоїв, які замовляє моя сестра: дарджилінґ, «Ерл ґрей» або органічна в дупу арабіка від «Рейнфорест альянс». Я не боюся, що мене звільнять. Я досі думаю про Бет, знов і знов прокручую її слова в голові: «Я б хотіла ще раз запросити тебе на нашу віллу в Таорміні. Ти мені потрібна. Благаю тебе. Приїзди».
Та відчепися вже від мене.
А все ж цікаво, що їй треба? Може, їй потрібен мій кістковий мозок або ж там нирка? Від мене вона їх не отримає, доведеться просити маму.
– Чаю? – питаю я.
Нечупари якось дивно на мене дивляться й хитають головами. Я наповнюю чайник, повертаю вимикач. Фе, чого він липкий? Нарешті я знаходжу свою кружку – мені нема чого декларувати, окрім власної геніальності, – в сприятливому для розмноження бактерій середовищі й мию її. Коли я закінчую, на ній стільки ж плям, скільки було до миття. Лишився один чайний пакетик. Я тицяю його на дно чашки й дивлюся на нечупар. Вони витріщаються на мене, та щойно помічають мій погляд, як переводять очі на Джеремі Кайла в телевізорі. Кінчені. Знежиреного молока в пляшці лишилося на сантиметр. Я заливаю пакетик водою, прикінчую молоко.
– Ем, – каже Ґері, коли я простую до своєї кімнати. – Можна тебе на пару слів?
Я йду повільно й розливаю гарячий чай собі на ногу: досить, щоб стало боляче й на спідниці лишилася пляма, але не достатньо для того, щоб піти по рушник.
– Звісно. Що таке? – питаю я, присідаючи навпроти. Краще б цій розмові швидше закінчитись. Це взагалі хлопець чи дівчина?
– Ми тут подумали, – каже Ґері. Подумали? Сумніваюсь.
– І нам здається, що так не піде, – каже Петті. Чи Пем.
Без будь-якого виразу на обличчях вони чекають, що я відповім. Я мовчу.
– Нам здається, ти мусиш виїхати, – підказує Ґео. Чи він Ґрем?
Оце й усе. Без жодних подальших пояснень. Або вони знайшли третього емо-нечупару, який хоче в’їхати до них, або ж я їм просто не подобаюсь. Але чому я їм не подобаюсь? Вони знайшли в мене дохлу білку? Чи це тому, що я не заплатила за квартиру? Повірити не можу. Це я мушу їх виганяти, хоча, здається, вони були тут перші.
– Завтра, – каже Петті, відрепетирувано насупившись.
Шкода, що в мене немає самурайського меча. У таких ситуаціях вони стають у пригоді.
– Звісно, – кажу я. – Не питання. Взагалі-то я й так збиралася переїжджати найближчим часом. Я їду у відпустку на Сицилію, тож…
Час знайти ту картонну коробку. Я знала, що сьогодні мій щасливий день.
Я дрібочу до своєї кімнати й кидаюся на ліжко. У мене втуплюється стара світлина. На ній я та моя близнючка. Бет виглядає як супермодель. Я виглядаю як волоцюга з підвищеною кошлатістю. Це фото зроблено в день випускного Бет. Вона була вся така феноукладена, блисконамащена й випещена, наче Чеширська кішечка. У мене похмілля після цілої пляшки «Малібу», яку я видудлила сама на дереві біля нашого будинку. Я чесно не бачу схожості. Наскільки я можу судити, ми зовсім різні.
Я довго дивлюся на фото.
– Що ти від мене хочеш?
Я чую, як по інший бік Європи вона думає:
«Приїзди на Сицилію, Алвіно, приїзди, приїзди, приїзди!»
Ми як дві квантові частинки, з’єднані назавжди. Вона глюон, а я кварк. Я темна матерія, а вона… думаю, просто матерія. Між нами є надприродний зв’язок. Вона забивається головою – у мене мігрень. Я ламаю ногу, в неї болить коліно. Вона виходить за заможного сексуального італійця й переїжджає в Таорміну, а я живу з якимись нечупарами, і мене відшивають у «Тіндері». Здається, це не завжди спрацьовує.
Моя близнючка завжди в моїй голові, наче ампутована кінцівка, яку відчуваєш, – не здорова, яку втратив під час автокатастрофи, а охоплена гангреною, смердюча, така, якої ти радо позбавився б. Алві з Бет, Бет з Алві, так було, та загуло. З часів Оксфорда. З епохи Амброджо. Хоча в нас із Бет однакова зовнішність, привабливою з нас двох завжди була Бет. Бет перша пішла й заговорила й навчилася ходити на горщик і трахатися. Я зариваюсь обличчям у подушку.
«Рррааааааа!»
«Фейсбук».
У мого статусу один новий «лайк» від Елізабет Карузо: це моя сестра.
Ну звісно.
Я втуплююся в телефон, виколупую шматочки сміття, що застрягли в клавіатурі, витираю з дисплею малиновий джем. Я перечитую листа, якого надіслала Бет: «Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутися» – таке радше скажуть надокучливому бізнес-партнеру, ніж людині, з якою колись ділили одне лоно. Тепер, коли я перечитую її листа, скидається на те, що вона щиро хоче мене бачити. «Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди». Ну гаразд, Бет, бра-дідько-во, ти перемогла. Сподіваюсь, я зможу купити хоч якийсь сонцезахисний крем. Маю надію, вулкан Етна спить.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалена», після закриття браузера.