Читати книгу - "Зодчий із пекла"

Він не полінувався перейти на протилежний бік вулиці, підійти ближче. Пусті віконниці, вкриті сажею стіни. Коли ж магазин згорів? Судячи із запаху — не дуже й давно. Та й не дотла, запросто можна відремонтувати.

Борис скоріше пішов до центру, до знайомого універмагу. Здалека побачив — він ще працює. Проте, ледь переступивши поріг, почув грізне попередження верескливого голосу:

— Назад! Назад! Ми вже закриваємо!

Молода дівчина, новенька, Борис бачив її уперше.

Пройшов повз неї, тихенько буркнувши:

— Я швидко.

У ніс одразу вдарило невитравним запахом прянощів. Інтер’єр всередині майже не змінився, а от асортимент товарів значно розширився. Схоже, і якість також. Поміняли місцями відділи. У продавщиць — нові однакові халати з білими комірцями. Атласні, темно-зелені.

— Боря? Баріс, ета ти? Госпаді!

Задивився на халат і не впізнав був Тосю Шишляннікову, жінку молодшого бальзаківського віку, але зовні досить ще нічогеньку — з провінційного погляду.

— Боже, глазам сваім ні вєрю!

Цокотюха скривився:

— Що, ніби привид з могили?

— Н-нєт. Проста не ажидала. — Тося нарешті усміхнулась. І по-материнському зітхнула: — Тібя атпустілі ілі сбєжал? — Вона більше двадцяти років прожила в Україні, але не вимовила за цей час бодай одного українського слова.

— А ви як гадаєте, тьотя Тося?

— Я нє ґадаю, я проста рада тібя відіть.

Вона зграбно просунулася між двома вітринами-холодильниками — з ковбасою та молочними продуктами:

— Дай-ка я абніму тібя, бандіта…

Розчулений Борис обнявся з Шишлянніковою. Потім вона оглянула його бідацьку екипіровку:

— Ти насавсєм — ілі как?

— Ілі как. Тягне злочинця на місце злочину. — Борис зрадів колишній співробітниці, наче рідню зустрів. Проте додав суворо: — Корочє, справа є до Свинаренка. Кирила Івановича.

— А його й слід здимів, — знайомо пробасив сильний чоловічий голос. Це підійшла Глафіра Петрівна, ветеран радянської торгівлі, масивна й непохитна, справжній монумент за прилавком. — Ми всі так і зрозуміли, що він тебе підставив, Борько. Щоб такий хлопець — і крав? А він — свинюка ще та. Переконалися на власному прикладі. На всі сто. Відсотків.

— Та де ж він?

— Поїхав! Аж загуло!

— А бізнес?

— Розпродав. Одразу по тому, як тебе засадили. І універмаг оцей, і кооператив, і магазини. Казав, ти йому всі справи підірвав, розорив ущент. От брехун то вже й брехун! А нам зарплату за півроку так ніхто й не віддав. Хай йому там наша біда гикається!

— І куди подався?

— Нам нє дакладивал. Уєхал — і канци в воду, сам знаіш, — покривила губами Тося.

Борис посмутнішав:

— Може, хтось знає?

— Хтось, може, і знає, та нікому про це не говорить.

— Малчать-та сібе дарожи, то єсть я ні то хатела сказать…

— От іменно, промовчиш — цілішим залишишся.

— Сам знаіш, у нас містєчка малінькає, єслі троє знают, то знаіт і свінья. Я ні Свінарєнка імєла в віду, канєшна, а всєх ваапще.

Жінки казали майже одночасно. Боря грубувато перервав:

— А отой магазинчик, що навпроти районної аптеки, він давно згорів?

— А, продуктовий! Та ні, з місяць, не більше. Його ж Луцик-молодший купив. Та все не щастить: то в аварію попав, то обікрали, тепер ось підпал.

— Он би мєньше за чужимі жонамі бєгал!

— Та ти, Тосько, не змішуй все до купи. Одна справа — бізнесова, а особисте життя — то інше.

Шишляннікова лише виразно хмикнула.

Збоку почувся пронизливий голос молодої продавщиці, яку Борис зустрів був на порозі:

— Скупляйтеся скоріше, бо закриваєм уже! Скільки можна харчами перебирати?

Їй відповів нахабний фальцет:

— А ти, зайка, не поспішай, бо перечепишся! — це був Борисів попутник з автобуса, чахлий хлопчина, який навіть увечері не зняв своїх темних окулярів. Знову жував, а у вухах ритмічно похитувалися навушнички від плейєра. А зухвалості ще додалося:

— З чого тут вибирати? Два сорти сиру, три — ковбаси? Та й ті, мабуть, торішні?

— Не подобається — не беріть! — миттєво знайшлася юна продавщиця.

— А ти, красунечко, з відділом захисту прав споживача ще справи не мала? Я тобі цю радість влаштую. До речі, розмову нашу записую, — єхидно посміхаючись, він показав двома пальцями на свій плеєр.

— Ганько, не балуйся! — не витримала Глафіра Петрівна. — Обслужи людину!

— Да улибнісь і глазкі састрой, — ласкаво додала Тося. — Будіш парням грубіть — навєкі в дєвках астанішся.

Боря Цокотюха почухав підборіддя:

— Ладно, бувайте. Вам зачинятись пора.

— І куди ж ти?

— Піду, знайомих провідаю.

— Зажди, якщо ти до Леськи…

— Я знаю, що її нема.

— І куди подалася, знаєш? — вкрадливо спитала Глафіра Петрівна.

— На заробітки?

— Да уж, зарабаткі там — нє пазавідуіш. — Тьотя Тося піджала губи, а її колега вся скипіла від праведного гніву:

— У бордель їх усіх наш Свинаренко запроторив! Усім ансамблем! Співати, каже, до Турції поїдете. А там їх усіх у борделі попродали, — Глафірі Петрівні, схоже, подобалось чітко вимовляти це манке нетутешньою моторошністю слово — «бордель». Цокотюха сторопіло мовчав, і вона перейшла до подробиць: — Анжелка Ляшенчихина втекла дорогою — таке розповідала, таке, що — ну!

— Да уж, — підхопила Тося. — Паспартá у ніх сразу за граніцай атабралі, как толька таможню праєхалі. Клієнтав, гаварят, будіті абслуживать. Самі панімаіті — как. А кто аткажится — сєкір башка! І канци — в воду!

— Так, точнісінько