Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

кому з Чубенкових ровесників настільки поталанило: його, студента третього курсу, взяли на роботу до популярного всеукраїнського видання. Тепер слід зібрати докупи розгублені думки і визначити свої головні завдання на цих теренах. Адже в редакції ніхто, крім Євгена, не писав на економічні теми. Належало виявляти не просто творчі здібності. Поки бракує економічних знань і практики — підкорюватимемо читача віртуозністю виконання…

Якщо вірити словам заступника міністра, найближчими роками актуальність теми палива та енергетики, зовнішньої торгівлі й фінансів тільки зростатиме. Адже ці сфери діяльності формують шістдесят відсотків української економіки, саме той ласий шматок, якому невигідно виходити з «тіні». Привчений батьками з обережністю ставитися до будь-якої інформації, хлопець вирішив розкласти по теках вирізки з газет і власні нотатки з різних прес-конференцій. Часу було вдосталь — і години не минуло від початку робочого дня. Та несподівано Євгенові міркування перервав телефонний дзвінок.

— Доброго дня, Женю. Будь ласка, зайди до мене, — голос редактора звучав напрочуд м’яко.

Три сходинки вниз, із тунелю, і дванадцять нагору, на п’ятий поверх. Тиша коридору переривалася ледь чутним важким диханням пресів у друкарському корпусі. Усі ще тільки поприбігали і не встигли перемкнутись із учорашніх домашніх справ на сьогоднішні робочі.

Дмитро Віталійович був, як завжди, у світлій сорочці з темною краваткою. Кинув швидкий погляд на нового кореспондента, подумки несхвально оцінив його довгі темно-русяві кучері й потерті джинси.

— Ось тобі номер мобільного телефону. Набереш помічника народного депутата, який працює з Борисом Шевченком. Сподіваюся, ти знаєш такого нардепа? Треба взяти в нього інтерв’ю. Борис хоче об’єднати декілька партій. Швидше за все, й очолить нову політичну структуру.

— Але ж я маю займатися економікою, — здивувався Євген.

Редактор посміхнувся самими кутиками губів.

— Борис Шевченко — заступник голови бюджетного комітету Верховної Ради. Ти матимеш нагоду дізнатися про все, що тебе цікавлять.

Чубенко, не гаючи часу, набрав номер телефону, отриманий від Чорняти.

— Звичайно, приїжджайте, — відповів дзвінкий дівочий голос. — Ми вас чекаємо в приміщенні бюджетного комітету. Перепустку вже замовлено.

Парламентський корпус із численними профільними комітетами на вулиці Банковій розташовувався за два кроки від Адміністрації Президента. Євгена зупинили тільки один раз, під час перевірки редакційного посвідчення у фойє комітету. У кабінеті, де мала відбутися зустріч із депутатом, Чубенко побачив кругловиду темнооку дівчину. Вона запропонувала філіжанку кави і вибачилася за затримку — Бориса Миколайовича викликав голова Верховної Ради.

Помічницю звали Анастасією, і прізвище вона мала чудернацьке — Невінчана.

— Здається, ми з вами десь зустрічались, — оригінальнішої фрази Євген підшукати не встиг, але обоє розсміялися.

— Може, в університеті? Я на третьому курсі юридичного.

Тієї ж хвилини двері відчинились і увійшов ставний чорнявий чолов’яга приємної зовнішності, у вишуканому костюмі, — господар кабінету.

Євген встигнув ознайомитися з його біографією. За останнім парламентським призовом Шевченко потрапив у вищий ешелон влади разом із десятками інших грошовитих добродіїв. У свої тридцять три він зробив блискучу кар’єру — захистив дисертацію про стан українського фондового ринку, налагодив бізнес у сфері експортно-імпортних операцій і фактично придбав собі партію, яку згодом підтримали члени його депутатської групи. «Такі манери бувають хіба що в дипломатів», — подумав Євген, спостерігаючи за ним. Надто шляхетно співрозмовник тримав голову і дивився прямо у вічі, втім погляд був не надокучливим, не важким, а м’яким і трохи сумовитим, як у П’єро.

У відповідь на ледь помітний знак свого боса Анастасія вийшла з кабінету.

VIII

— Ви — Євген Чубенко, — чи то ствердно, чи то запитально сказав Шевченко, запрошуючи гостя сісти ближче і вдивляючись у його засмагле обличчя. — Є подія, про яку я хотів би повідомити вашій газеті. Можливо, ви маєте до мене якісь запитання. Готовий на них відповісти. Для початку, мабуть, просто поговоримо.

Депутат показав на увімкнений диктофон гостя, натякаючи на конфіденційність розмови.

Женю приємно вразив такий проникливий вступ. Хлопець подумав, що, мабуть, між редактором і цим народним депутатом існує якась попередня домовленість, зміст якої йому навряд чи колись буде відомий. Проте свою роботу він виконає, як належить. Чубенко вимкнув диктофон і несподівано для себе поставив Борису Миколайовичу запитання, на котрі той, власне, не зобов’язаний був відповідати:

— Донедавна ви очолювали інвестиційну компанію, яка своїм втручанням у різні галузі виробництва змінювала і наділі змінює клімат на підприємствах. Сьогодні це суднобудівні заводи, а завтра — кондитерські фабрики. І всі вони із збиткових перетворюються на прибуткові. Як вам це вдається?

В очах Шевченка промайнуло щось задерикувате.

— Ми прискіпливо добираємо об’єкти інвестування. Спрямовуємо кошти у досить привабливі проекти, на відміну від того, що робила переважна більшість учасників ринку. Багато хто з них в Україні був портфельним інвестором, тоді як після надходження капіталу очікувалися прибутки. Ми не прагнемо легких, швидких грошей, а йдемо тільки туди, де справді знаємо ситуацію і бачимо, які заходи сприятимуть достатньо швидкій віддачі.

Журналіст похапцем нотував. Більшість формулювань були для нього відкриттям. Парламентський «П’єро» потроху підіймав перед студентом завісу, за якою досі крилась українська «тера інкогніта» — власність в умовах часто завуальованого процесу концентрації капіталу. Наводилися аргументи, що цей капітал може існувати в межах правового поля, поповнюючи державний бюджет у вигляді податків. Євген насмілився зробити попередній висновок: Борис Шевченко — один з перших, хто, володіючи вирішальними паями акціонерного капіталу, відкрито, цивілізовано діє на фондовому ринку, одночасно займаючись виробничою діяльністю. І разом з цим жодної потреби в анонімності не відчуває.

— Вибачте, ще одне запитання, — Євген через поквапливість ковтав слова. — Після трьох років безробіття ожила «Ленкузня». Здається, «корабельна» карта стає козирною у зовнішньоторговельних стосунках України. Ви прорвалися до експорту суден крізь шлюзи кредитів. Є інші підприємства галузі. З огляду на це мене цікавить доля Херсонського суднобудівного заводу.

— Працювати на експорт означало для «Ленкузні» зробити технологічний ривок, — спокійно почав Борис. — На спорудження суден для Голландії іде сталевий лист, сертифікований відповідно