Читати книгу - "Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби"

списком заступник держсекретаря, якому належало відповідати на телефонні дзвінки через тиждень, о десятій доповідає в парламентському комітеті з питань правової політики, директор департаменту конституційних реформ зайнятий на нараді в Кабінеті Міністрів, а його заступник саме в цей час доповідає в адміністрації президента про хід опрацювання зауважень і пропозицій, що надходять від населення… Нарешті знайшов вільну від нагальних справ людину — виконуючу обов’язки заступника директора стратегічного департаменту Ольгу Попову.

— Там нічого складного — умовляв він дівчину. — Ви ж допомагаєте конституційному департаменту обробляти таблиці?

— Ми всі над ними працюємо.

— Значить, ситуацією володієте. Ну, трішки почервонієте, якщо не знатимете чого. Все одно ж по телефону цього не видно. Зате я подам доповідну, що саме ви виручили міністерство у скрутну хвилину. А це додатковий аргумент при затвердженні вас на посаді заступника директора департаменту.

Тут доречно сказати, що Міністерство справедливості дуже нагадувало тусовку наречених, на якій переважали прекрасні своєю юністю випускниці юридичних факультетів університету імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянської академії та ще кількох престижних вузів. Правда, серед міністерських працівників траплялися й хлопці. Але не більше двох-трьох на десяток. Що ж до людей солідніших, то на понад триста службовців, таких були одиниці — міністр та його заступники, три чи чотири директори департаментів та ще кілька невдах, які дослужували до пенсії.

Молодь сприймала міністерську службу як плацдарм для стрімкої кар’єри, до якої готувала себе з студентських років. Тут юні красуні набиралися досвіду, «матеріли», готуючись до карколомного стрибка, який перенесе їх у солідні юридичні фірми чи адвокатські контори на престижні посади й пристойну платню. Правду кажучи, і в самому міністерстві через велику плинність кадрів була непогана перспектива службового росту. Декому таланило. Вже через три-чотири роки після інституту вони дослужувалися навіть до посади директора департаменту. Саме з такою пестункою долі й розмовляв зараз Роман Михайлович.

Година сорому, як подумки назвав гарячу лінію Грабовський, насправді виявилася не такою й страшною. Власне, навіть приємною й цікавою. У кабінеті першого заступника державного секретаря, крім претендентки на посаду заступника директора департаменту, зібралася досить строката, але весела компанія — близько десятка журналістів найпопулярніших видань та радіоканалів, а також Антон Грабовський, якому належало написати звіт про гарячу лінію для сайту. Телефон мовчав. Тож сиділи й мовчали кожен про своє. А коли від напруженого чекання почало дзвеніти в вухах, хтось із присутніх розповів бородатий анекдот, яким майже всі викладачі юридичних факультетів «пригощають» своїх першокурсників.

Старий адвокат залишає практику й передає свою справу синові, який блискуче закінчив юридичний факультет. Через кілька днів приходить син з роботи веселий і збуджений.

— Ну, як твої справи? — Запитує батько.

— Прекрасно! Пам’ятаєш ту справу, над якою ти бився двадцять років? Так от я її сьогодні виграв протягом години.

— І хто тебе після цього назве розумним? — мовив з докором батько. — Я двадцять років за рахунок цього клієнта утримував сім’ю, давав вам із сестрами освіту, а ти в перший же судний день позбавив себе такого джерела прибутку.

Коли сміх ущух, Грабовський не втримався, щоб не встромити і свого п’ятака:

— А знаєте, як треба вибирати адвоката? Не знаєте? То слухайте, поки я живий: «Приходить сільський дядько в юридичну консультацію і просить секретарку порадити йому найкращого адвоката.

— У нас усі хороші, — відповіла дівчина. Тільки у кожного своя спеціалізація. Курман, наприклад, спеціалізується на шлюбних розлученнях із поділом майна, Цурман — на проблемах із нерухомістю, Гробман — на земельних питаннях, Мільман — на кримінальних, Перельман — дока у цивільних справах, а Бойко…

— Стривай, доню, я уже вибрав, — перебив зраділо чоловік.

— Кого, якщо не секрет?

— Бойка.

— Але ж ви навіть не знаєте його спеціалізації, — здивувалася секретарка.

— Дарма! Якщо він у такому оточенні пробився, то таки найкращий».

— Усі ці побрехеньки дуже далекі від реалій життя, — безапеляційно заявив заступник редактора часопису «Правозахист», який досі мовчав і лише скептично посміхався. — Як стверджує моя кохана дружина, найкращий адвокат — це суддя. І зайвим посередникам платити не треба, і вирок винесе такий, як треба, і таємницю збереже. А Аллочка знає, що говорить. Бо не тільки сама працює в суді секретарем, а її рідний дядько — голова райсуду, а ще й теща моя, а її мати — адвокат. Тож маю інформацію із перших уст.

Хоч більшість присутніх вже чули ці історії далеко не вперше, анекдоти розрядили обстановку і внесли свіжий струмінь у стосунки між ними. Журналісти і міністерські пригощалися кавою, мало не навперебій розповідали цікаві історії з журналістської практики, травили анекдоти і в піввуха прислухалися, чи не пролунає телефонний дзвінок. І він-таки тричі протягом години порушував тишу. І тричі руки присутніх вмикали диктофони. Але даремно. Кожного разу телефонували особисто господарю кабінету в справах, дуже далеких від Конституції та всенародного обговорення пропонованих змін до неї.

Урок конспірації, або Я на місці, але мене нема

Із самого ранку телефонний апарат на столі директора департаменту Романа Грищенка дзвонив майже безперестанку. Телефонували друзі та знайомі, колеги по попередній роботі та їхні приятелі. Найбільше добивалася якась Олена Дмитрівна. Ось уже понад тиждень як вона оголосила полювання на Романа Михайловича — єдиного, хто на її думку, ще міг врятувати сина від відрахування з інституту за «хвости», а отже й від армії. Грищенко ж про проблеми Олени Дмитрівни був зовсім іншої думки. Дружина покійного однокурсника й сама була вхожа до керівництва синового інституту. Колись навіть викладала там. Але існує тип людей, які, замість того, щоб, не напружуючись, поворухнути власними пальцями, навантажують своїми проблемами друзів та знайомих. Тож Грищенка можна було зрозуміти. Тим більше, що просити декана про послугу — значить стати від нього залежним. А потім ще хто зна чим доведеться віддячувати. Персон «нон грата», яким і відмовити незручно, й допомагати не хотілось, серед тих, хто розшукував по телефону Романа Михайловича, було чимало. Тож, щоб не потрапити в халепу, Грищенко встановив телефонний апарат із автоматичним визначником номера. Ще й не простий, а такий, що