Читати книгу - "Зоряний лицар"

— Моя прапрабабка. Духи розмовляють з нею, — знехотя зізналася Марика.

— Скажи, як мені її побачити? — пожвавішав Гліб.

— Варга така стара, що сама не пам’ятає, скільки їй років. Вона ніколи не залишає табір.

— Відведи мене до неї.

Це прозвучало майже як наказ. Чуття не зрадило Гліба. Зустріч з Марикою не випадкова. Шлях до дзеркала лежить через циганський табір. Він відчував хвилювання шукача скарбів, близького до розгадування таємниці.

Дівчинка похитала головою.

— Даремно підеш. Варга не буде розмовляти з чужинцем.

— Побачимо. Ти тільки проведи мене до неї, а там я її умовлю.

— Ти що, дурний? Кажу ж Варга розмовляє з духами. Її не можна умовити. Вона робить те, що їй наказують, — дівчинка підняла руку догори, вказуючи, звідки йдуть накази, і браслети, мов дзвіночки, задзвеніли на її зап’ясті.

— Але має ж бути якийсь вихід! Краще померти, ніж залишитися таким на все життя! — запально вигукнув Гліб.

Він підхопився й відвернувся від Марики, несвідомо розминаючи в руці зірваний листок, ніби хотів на ньому зігнати своє безсилля перед її забобонами. Духи насміхалися з нього, дражнили, то показуючи шлях, то знову наглухо закриваючи дорогу.

Марика гостро відчувала його біль. Їй чомусь стало соромно, що вона має у житті все для щастя, тоді як він так страждає. Може, духи не розгніваються, якщо вона відведе його до Варги? Адже в цьому немає магії. І вона зважилася.

— Не треба вмирати. Варга буде говорити з тобою, — одним подихом промовила дівчинка й дістала малесенький кинджальчик, що висів у неї на поясі.

Швидким рухом вона провела собі по зап’ястю. На матовій, кольору маслини шкірі виступила кров.

— Що ти робиш?!

— Ми повинні поріднитися. Варга не відмовить тому, у кому тече циганська кров, — дівчинка подала кинджал Глібові.

Гліб нерішуче тримав клинок, дивлячись як на блакитнуватій сталевій поверхні тьмяно відсвічує ледь помітна багряна смужка; потім перевів погляд на руку дівчинки. Кров точилася з порізу й, відміряючи секунди, що спливали, капала на землю. Марика насторожено завмерла, чекаючи, що кара духів от-от наздожене її. Страх згустком болю перевертався в грудях.

— Ну ж бо! — наполегливо вигукнула вона, боячись, що якщо Гліб ще зволікатиме, у неї не вистачить сили боротися, і страх пожене її геть.

Її вигук змусив Гліба зважитися зробити те, на що вона чекала. Зрештою, поріз на руці — недорога плата за вхід до світу магії. Йому не личило відступати перед тим, що маленьке тендітне дівча зробило без вагань. На мить затамувавши подих, він полосонув себе по руці. Біль був таким миттєвим, що Гліб майже не відчув його. Хлопчик з полегшенням посміхнувся і з виглядом переможця повернув кинджал. Дівчинка з’єднала їхні зап’ястя, так що ранки торкнулися одна одної. Гліб відчув, що Марика тремтить.

— Тепер у нас спільна кров. Ти мені як брат. Варга не прожене тебе, — з придихом сказала вона і, трохи помовчавши, додала, ніби переконуючи себе: — Я не порушила заборони духів, адже так? Духи пробачать.

Гліб не зрозумів, це було ствердження чи запитання, але раптом усвідомив, як сильно вона боїться, і його обпік сором за те, що він думав лише про себе. Йому схотілося позбавити її страху, захистити. Він узяв її руки у свої долоні й щиро промовив:

— Нічого не бійся. Я ніколи, нікому не дозволю тебе скривдити. У тебе буде все, що ти забажаєш. Я не забуду того, що ти для мене зробила.

Марика й не знала, що вміє плакати. Очам раптом стало жарко. Вона відвернулася і закусила губу, щоб не дати сльозам волі. Вона не повинна бути слабкою.

— Дай руку, — намагаючись не дивитися на Гліба, суворо сказала вона і, схилившись над ранкою, щось швидко-швидко зашепотіла своєю мовою.

Обличчя дівчинки було так близько, що Гліб відчував на руці тепло її подиху. Незабаром кров зупинилася, і ранка, мов чародійною силою, затяглася тонкою плівкою.

— Ти вмієш ворожити? — запитав Гліб.

— Трішечки. Я допомагаю Варзі збирати трави, і вона вчить мене замовляти. Виросту — буду знахаркою.

— А коли ти поведеш мене до Варги?

— Коли третя ніч прийде на зміну третьому дню й на небі зійде повний місяць. Найбільша сила приходить з місяцем. Потрібні коні. Наш табір стоїть за містом, але я проведу тебе так, що варта вухом не поведе.

Гліб був розгублений. Одна справа непомітно втекти з палацу, а інша — взяти зі стайні коней. Не міг же він наказати загнуздати їх і виїхати вночі.

— А без коней не можна? Якщо я візьму їх уночі зі стайні, то підніметься переполох.

— Пішки далеко, — похитала головою дівчинка й додала: — Не хвилюйся, будуть коні. Третьої ночі, як зійде місяць, чекай на мене в кінці вулиці біля тисових