Читати книгу - "Київ — New York"

— Це аеропорт. Ти заснула, і я не став будити тебе. Я ж не знав твою адресу, от і подумав, може, спочатку документи заберу, а потім завезу тебе додому.

— Усе гаразд. — Я потерла очі.

— Сподіваюся, твої батьки не хвилюватимуться.

Я нічого не відповіла.

Чоловік із рудою бородою постукав у вікно з боку водія, і Олег вийшов на вулицю, але вже за хвилину знову сів у салон, кинувши на заднє сидіння тонку пластикову теку.

— Ну, справа зроблена. Пропоную випити по філіжанці кави. Тут, в аеропорті.

— У мене грошей немає. — Я не обтяжувала себе кокетством з Олегом і була вдячна йому за те, що він не чекав його від мене.

— Із задоволенням пригощу тебе, — усміхнувся він. Його усмішка здалася мені схожою на оскал. — В обмін на знижку при купівлі наступної картини, — додав він.

До кави Олег замовив млинці. І дивлячись на те, як я розправляюся з ними, підсунув мені і свою порцію.

— Ти хоч іноді їси що-небудь?

— Щоранку вівсянку на воді. А там як випаде нагода. — Я всміхнулася.

— У тебе гарна усмішка.

— Що?

— Їж.

Відтоді Олег щовечора підвозив мене додому. Художники перемовлялися позаочі, але варто було мені сісти в машину — і їхні пересуди, які залишалися потойбіч тонованого скла, здавалися дешевими й нікчемними.

А через тиждень, стоячи на старезному ґанку мого гуртожитку, не звертаючи уваги на п’яні крики постояльців і уважний погляд вахтерки, яка з цікавістю позирала у віконце своєї комірчини, Олег, обережно прибравши пасмо волосся з мого обличчя, поцілував мене.

Можливо, когось це здивує, але я не чекала поцілунку. Ніколи не уявляла його в своїх мріях. І зовсім не будувала планів щодо нашого спільного майбутнього та його капіталів. Усе вийшло само собою. Не знаючи, що робити з кінцевим результатом і яким він може бути, я вирішила спробувати жити з Олегом. Або, правильніше сказати, вирішила спробувати не бути самотньою.

Олег завжди був ніжним і турботливим. Але головне, він, як колись мої батьки й ніхто інший після їхньої загибелі, вірив у мене.

У день мого дев’ятнадцятиріччя я переїхала в його будинок. Він виділив під мою майстерню величезну кімнату з вікнами, що виходять на озеро. Озеро потопало в кронах дерев і заростях очерету. А вода в ньому була чорна й завмерла. Іноді на озеро прилітали лебеді. Красиві білі птахи, які беззвучно розкреслювали темну гладь, наздоганяючи одне одного і свої відображення. Вони здавалися мені загадковими та зворушливими, тому я часто виходила до озера, сідала біля краю й годувала їх хлібом просто з долоні.

Птахи зовсім не боялися мене. А до Олега не підходили. Він казав: це тому, що поважають. Я вдавала, що поділяю його думку, але в моєму світі повага будувалася на довірі. Якщо птах виходить із води і, струшуючи своє пір’я, обдає мене холодними бризками, а потім тицяє твердим дзьобом у долоню, отже, він мені довіряє.

Я теж не відразу навчилася довіряти Олегу. Іноді його погляд здавався мені відразливим і навіть страхітливим, але з часом настороженість минула.

Лебеді завжди прилітали в міжсезоння. Наше озеро стало для них перевалочним пунктом між зимою й літом. Між двома різними життями в різних кінцях світу. Я заздрила легкості, з якою, кидаючи насиджені місця, не чуючи сили земного тяжіння, вони злітали в хмари, збиралися у зграю і мчали назустріч сонцю. Я завжди з сумом дивилася услід, коли лебеді піднімалися над землею, щоби вирушити в подорож. І, напевно, відчуваючи це, вони почали відлітати на світанку, коли я ще спала.

Лебеді літають парами. І якщо з їхньою другою половиною щось трапляється, то покинутий птах уже не полетить. Вони знають, як обдурити смерть, перетворивши почуття на вічність. Вражаюча лебедина вірність, одна любов на все життя.

Я мало що знала про це. Я ніколи не кохала Олега. Між нами було щось, як мені здавалося, більше. Взаєморозуміння та взаємоповага. Він відчував, що я завжди буду поруч із ним, бо вмію бути вдячною. А я натомість розуміла, що він піклується про мене, не шукаючи моєї вдячності, від щирого серця. Олег оплачував моє навчання в школах мистецтв по всьому світу й купував дорогі подарунки, до яких я на диво швидко звикла, залишаючись байдужою. Йому подобалося, що я рідко виходжу за межі нашого будинку, не рахуючи моїх поїздок, пов’язаних із живописом. Точніше, за межі своєї майстерні.

Хоча в цьому, звісно, були свої мінуси, з якими він, схоже, устиг змиритися. Наприклад, я завжди була поганою господинею. Я ніколи не готувала й не прибирала. Цим займалася наша хатня робітниця. Вона з’явилася в будинку Олега задовго до мене. Спершу нам було важко знайти спільну мову. Мабуть, вона побоювалася, що я претендуватиму на частину її кухні. Але все владналося, щойно вона зрозуміла, що я не зазіхатиму на її професійну діяльність. І тоді хатня робітниця, яку звали Машенька, оголосила «мирову», виражену досить своєрідним способом. Вона старанно вихваляла смаки Олега й цілком ігнорувала мої звички.

— Сьогодні на сніданок оладки з малиновим джемом! Олег їх так любить! Принести вам? — питала вона мене, коли ми стикалися на сходах.

— Ні, Машенько! — Чесно кажучи, мені не раз спадало на думку, що значно доречніше називати її на ім’я та по батькові. — Можна мені геркулес на воді? — Вона краще за