Читати книгу - "Київ — New York"

їм лестило моє непідробне захоплення їхніми творіннями. Траплялося навіть, що, перебравши портвейну, вони вчили мене малювати. Я намагалася не зважати на їдкий запах алкоголю й дешевих сигарет, пильнуючи за їхніми жестами. Мене зачаровували рухи забруднених рук, а помахи пензля я могла порівняти з чарівною паличкою, за велінням якої на безликому аркуші паперу виникав особливий казковий світ.

Не брехатиму, вони справді багато чого мене навчили. Правильної розстановки тіней, добору відтінків, вигину ліній. Вони часто казали, що я старанна учениця, але ніколи не обнадіювали, що з мене може вийти справжня художниця. До їхньої думки мені було байдуже — головне, я вірила в себе сама.

Завдяки цим випадковим урокам мої роботи з часом стали більш живими та цікавими. У мене навіть з’явилися свої клієнти. Особливих грошей це, звичайно, не приносило, але дарувало відчуття справжнього задоволення.

А потім з’явився Олег. Він був заможний і зарозуміло демонстрував свою перевагу над оточуючими. Проходячи повз нас, він залишав на тротуарі шлейф дорогого одеколону. Варто було йому появитися в натовпі, як художники пожвавлювалися — Олег був гарним покупцем. Щонеділі він прогулювався по бруківці з черговою дівчиною, які практично не відрізнялися одна від одної. Високі, довгоногі, з правильними рисами обличчя й великими грудьми — як за шаблоном. І всі вони, не розділяючи його захоплення живописом, відверто нудьгували, поки він розглядав нові роботи. Кожна спочатку оглядалася по сторонах, метеляючи сумочкою, потім закурювала і, нарешті, не витримавши, намагалася відвести Олега з узвозу. Вони пропонували прийти сюди пізніше, скаржачись на спеку, холод, спрагу, голод або просто погане самопочуття. Олег тільки відмахувався. Він завжди був уважний і зосереджений, а між його бровами проступала глибока зморшка, коли він ходив від художника до художника, свердлячи поглядом полотна, що з’явилися за тиждень.

Побачивши його вперше, я відразу зрозуміла, що Олег погано знається на техніці живопису, але безпомилково визначає роботи, написані від душі. Одного разу він зупинився навпроти моїх стендів і довго вдивлявся в картини. Він купив мою улюблену. Маленька дівчинка грає з ляльками на бежевому килимі в кімнаті з кораловими стінами. Вона щаслива й усміхається проміннячкам сонця, які підглядають за нею крізь прозору фіранку. Це був автопортрет. Я назвала цю роботу «Кімната, якої вже нема».

Добре, що нам не дано дізнатися наше майбутнє й воно не може затьмарити сьогодення.

Відтоді Олег щонеділі купував мої картини. Він завжди давав більшу суму, ніж та, яку я називала. І завжди всміхався, коли бачив мої старі рукавички з обрізаними пальцями на обвітрених червоних кистях, а я знічувалася й ховала руки за спину.

Мої роботи насправді подобалися йому. Я зрозуміла це, коли вперше потрапила до його будинку. Картини висіли майже на всіх стінах коридору та в багатьох кімнатах і були оздоблені занадто помпезними для них, вигадливими позолоченими рамами. Збоку здавалося, наче вони опинилися там випадково, так само, як я.

Той вечір був холодним. Здається, весна ще не встигла закінчитися, але я навряд чи точно згадаю це зараз. Здійнявся сильний вітер. Він постійно перекидав стійки з картинами на землю. Людей, які зазвичай прогулюються о цій порі Андріївським, майже не було, і десь о пів на дев’яту, коли остаточно споночіло, з художників на узвозі залишилася тільки я. Сидячи просто на тротуарі й загортаючи свої роботи у старі газети, я скріплювала їх дротом і фіксувала на розкладному візку з маленькими пластмасовими колесами. А коли майже закінчила, мене засліпило блакитне холодне світло ксенонових фар. Воно з’явилося до того, як я почула шурхіт шин на бруківці. Зовсім поруч зупинилася машина. У прочинене вікно я побачила Олега, якій сидів за кермом.

— Ти що, одна залишилася? — Він обвів очима порожній тротуар, неначе розшукуючи когось із художників.

— Усі розійшлися, — стенула я плечима.

— Далеко живеш? — запитав він.

— На Лівому березі.

Остаточно закріпивши всі картини, я підвелася, ухопившись за ручку візка. Невгамовний вітер роздував моє заплутане волосся, і воно хльостало обличчя. Холод пробирав аж до кісток. Я підняла комір затертого піджака, щоби хоч якось сховатися від крижаних поривів вітровію. А потім обережно поставила візок на тротуар.

— Я ніколи раніше не помічав, що в тебе довге волосся. — Олег був здивований.

— Я заплітаю його, коли працюю.

Я вже рушила вгору, коли він раптом запитав:

— Хочеш, я тебе підвезу? Насправді нам по дорозі. Мені потрібно документи забрати в аеропорті, у Борисполі.

— Навіть не знаю. — Звісно, можливість не тягтися в метро зі своїм громіздким візком несказанно тішила. Навіть незважаючи на те, що вагони о цій порі майже порожні й можна подрімати, сама дорога від метро до будинку темною вулицею щовечора змушувала мене здригатися. Однак я не розуміла, наскільки зручною виглядатиме ця згода.

— Ну ж бо. — Олег вийшов із машини і, відчинивши багажник, поклав туди мій візок раніше, ніж я встигла прийняти рішення й відповісти відмовою. — Давай, стрибай вперед! — І він відчинив пе-реді мною дверцята.

У салоні величезного чорного автомобіля було тихо. Пахло шкірою, чоловічим одеколоном і ментоловою гумкою. Я відкинулася на спинку крісла. Олег мовчав.

Ми їхали залитим вогнями містом. Ледь чутно говорив про щось невловиме діджей радіостанції, кудись квапилися люди, а закохані парочки, навпаки, не поспішаючи гуляли Пішохідним мостом. Уперше за довгий час мені було тепло й затишно. Я заплющила очі, відчуваючи, як обм’якає тіло, і провалилася в сон.

Я не відразу зрозуміла, що відбувається і де я, коли машина зупинилася. Мабуть, я виглядала розгубленою, тому Олег поспішив усе пояснити: