Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

Костянтина Богачевського, який також був емігрантом-утікачем «другої хвилі» — від переслідувань з боку польського уряду у 1920-х роках. Його працею була створена семінарія і коледж, де навчався майбутній патріарх УГКЦ і де згодом екзарх Семфордський Амвросій Сенишин висвятив молодого ліценціата[5] богослов’я Любомира Гузара на священика Стемфордської єпархії.

Молодий семінарист і згодом священик Любомир Гузар брав активну участь у влаштуванні українських громад, відтворенні національних форм життя «в мініатюрі»: залучався до роботи у молодіжних організаціях, служив капеланом у виховній оселі СУМ. Ці патріотичні організації на еміграції брали на себе дозвілля дітей, чиї батьки тяжко працювали: повоєнна Америка була ще далека від тих ідеалів суспільного добробуту, яких вона сягнула у наші дні. Утім, за спогадами Блаженнішого, значна частина українських мігрантів страждала навіть не через те, що доводилося тяжко працювати, а через незвичний спосіб життя — у мегаполісах із чужим укладом. Українські дитячі та молодіжні об’єднання брали на себе принаймні частину цієї проблеми, влаштовуючи літні табори та інші форми організації дитячого дозвілля. У такий спосіб вирішувалася як проблема вільного часу дітей, чиї батьки фізично не мали змоги приділяти їм достатньо уваги, так і проблема наслідування України — збереження її культурної традиції й мови, гуртування навколо української ідеї.

Першу парохію[6] Любомир Гузар отримав саме в такому українському культурному центрі — «на Союзівці», оселі Українського народного союзу, розташованій у гарному курортному містечку Кергонксон. Заснований на початку 1950-х, український культурний центр «Союзівка» дотепер лишається однією з провідних організацій діаспори у США. Він був створений як модель України «в мініатюрі»: кожна його будівля дістала назву одного з регіонів України. Сюди часто приїздив батько майбутнього патріарха, так само, як багато інших українців. Одного разу приятель Ярослава Гузара, співдиректор «Союзівки», запропонував йому запросити сина-священика відправляти недільні служби для відвідувачів. Згодом на «Союзівці» утворилася парафія Пресвятої Трійці.

На перший погляд, це видається дещо іграшково-пасторальним — «Україна» на 250 акрах популярного курорту, танцювальні гуртки та саркастично оспівані класиком «співочі товариства». Утім для людей, які тяжко працювали й більшість часу перебували в чужому середовищі, такі реконструкції давали відчуття затишку, частково навіть відчуття рідного дому, серцем якого був вівтар. Церковні громади втілювали щось дуже близьке до ідеалу життя спільноти як великої родини, об’єднаної пошаною до небесного Батька — Бога і земної матері — України.

«З мого досвіду я сказав би, що на загал у США в нас було дуже добре парафіяльне життя, — згадує Гузар. — Наші громади в 1950—60-х роках були живі, гарно організовані, мали свої школи, плекали благодійництво. Їхній дух дуже залежав від священика. Він вів свої громади. Священики також між собою спілкувалися. Я дуже радо відвідував своїх сусідів — два з них були значно старші за мене, а третій був доволі старший. Були й мої ровесники. Ми радо спілкувалися зі старшими священиками, а вони були до нас відкриті. Це було щось особливе й дуже гарне — відчувати цю товариськість. Ми навіть відновили священиче товариство св. Андрея (воно колись існувало в Україні, і деякі наші старші співбрати, що були священиками ще до війни, знали, як то було. Вони нам розповіли — і ми старалися продовжувати його на поселеннях). Наша мета була — триматися разом».

Цей ідеал «життя—спілкування» для Блаженнішого залишився ідеалом, який він прагнув — як багато інших напрацювань — перенести й приживити на українському ґрунті.

Розділ 3. ІІ Ватиканський собор: між Римом та Вавилоном

Покоління «залізних старих» дивує не стільки тим, що вони, пройшовши через війни, заслання, табори, доживають до похилого віку, скільки умінням зберегти при цьому рівну поставу, ясний розум і здатність дивитися прямо у вічі, не відводячи погляду. Може, справа в тому, що це останнє нерадянське покоління, народжене поза рабством. Через те вони й зуміли вижити в жорнах ХХ століття.

Кожного, хто спілкувався з Любомиром Гузаром, дивує те, що навіть у старості він справляє враження діяльної людини. Його улюблена частина мови — дієслово. І якби людей можна було уявити частинами мови, патріарх, поза сумнівом, був би саме дієсловом. Напевно, дається взнаки досвід раннього періоду життя, коли «вижити» означало «діяти». У буквальному розумінні цього слова — вставати і йти. Бігти. Ховатися. Долати відстані. Шукати можливості. Вирішувати.

Для Любомира Гузара це ще й «американське виховання» — вплив тих старих добрих Штатів, якими вони були всього півстоліття тому, коли ідея суспільного добробуту ще не підточила підприємницький дух, що створив «американську мрію». Тоді дія і мораль не суперечили одне одному.

Блаженнішому близька євангельська максима «віра без діла мертва». Навіть любов у його розумінні виявляється дією.

— Скажіть, як навчитися любити ближнього, — спитали його якось під час зустрічі.

Патріарх відповів лаконічно:

— Треба спробувати.

Пробувати, діяти — це земне, матеріальне втілення віри. Любомир Гузар не втомлюється повторювати, що любов до Бога чогось варта тоді, коли вона виявляється насамперед у любові до ближнього. Так само, як і любов до України.

— Любити Україну? — перепитує Блаженніший під час одного з інтерв’ю. — Вибачте, не розумію питання. Я вам так скажу: не треба любити Україну. Любіть українців. Політики часом просто сорочку на грудях рвуть: «Люб­лю Україну!» Та що з того, якщо ти не любиш українців?.. Роби для них щось добре. Отоді ти направду любиш Україну.

Ця прихильність до дії не видається дивною, зважаючи ще й на те, що світанок церковного служіння майбутнього патріарха збігся з ІІ Ватиканським собором. Священик Любомир ­Гузар повною мірою — «ровесник революції», адже ІІ Ватиканський собор, відкритий з ініціативи папи Івана ХХІІІ, тривав з 1962 по 1965 рік і мав направду революційний вплив на всю католицьку церкву. Він докорінно змінив розуміння її місії, увівши замість формули «Церква, що торжествує» (у православній традиції — «Торжество Православ’я») формулу «Церква в служінні». Церква, що торжествує, відійшла в минуле, в історію. На сцену сучасності виходила «Церква, яка діє». Тож не дивно, що люди, яких торкнувся ІІ Ватиканський собор, мимоволі несуть у собі його відблиск. Саме вони змінюють обличчя світу — і словом, і ділом. Таким для людства став невтомний місіонер, папа-мандрівник Іван Павло ІІ. Такою людиною для України став Любомир Гузар.

Українські емігранти в США, особливо греко-католики, сприймали ІІ Ватиканський собор надзвичайно гостро, оскільки він представив абсолютно свіжу доктрину католицького екуменізму