Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"
- Жанр: Публіцистика
- Автор: Катерина Щоткіна
Блаженніший Любомир Гузар майже півстоліття жив поза Україною, багато подорожував із місіями, і тепер він став прикладом — яким може бути українець, сформований в умовах вільного світу. Прийнявши управління Українською греко-католицькою церквою на тому етапі, коли її називали «регіональною», і довівши до статусу церкви для всієї країни, патріарх Гузар добровільно передав владу молодому наступнику, щоб мати ще час бути корисним державі. Стати добрим порадником за гамбурзьким рахунком. Дороговказом. Гордістю нації.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
Вступ
Найдивовижніше, що можна сказати про Україну, — вона існує. Країна, чиї кордони постійно змінювалися. Держава, чия незалежність була епізодами в її історії. Етнос, розділений між різними імперіями, відкритий різноманітним типам асиміляції й ідеологічним впливам. Нація, яка (тим не менш) використовувала будь-який зручний історичний момент як привід відбутися, утвердитися, заявити про себе, усвідомити себе. Коли ж цей момент добігав кінця, вона знову вступала в період тривалої боротьби за збереження себе у ворожому середовищі.
Ми звикли розцінювати такі періоди, як страждання, проте в кожному випробуванні варто шукати не тільки лихо, але й можливість. Так колись митрополит Андрей Шептицький, висланий до Росії з окупованої на той час Галичини, використав вимушене перебування на ворожій території для створення Російської греко-католицької церкви, яка, попри складнощі, існує до сьогодні.
Біографія багатьох видатних українців часто пов’язана з географією. Україна для них — не просто територія, не шматок землі, а щось нематеріальне, чого не втратиш у процесі еміграції, депортації, перекроювання кордонів імперій, перебування у таборах. «Українська ідея», на відміну від багатьох інших національних ідей, формувалася не «генштабами», не канцеляріями й міністерствами, навіть не томами класиків національної літератури. Її географія складається з біографій. Те, що вдавалося пронести з собою, зберегти, передати нащадкам, — це й було «українською ідеєю» або навіть самою Україною. Таку національну ідею не потрібно вигадувати й насаджувати в масах, її можна зібрати по крихтах із людських доль і скласти докупи.
Доля Блаженнішого Любомира Гузара — одна з таких біо/географій, які відкривають перед нами Україну, що існувала, здається, всупереч самій історії. Без ґрунту під ногами, без надії знайти свою «землю обітовану», без будь-якої підтримки ззовні — навіть навпаки, наперекір оточенню. Тримаючись лише вірою. Чи, може, просто мрією.
Розділ 1. Хлопчик на батальному полотніЯкось у приватній бесіді режисер Леся Харченко зазначила, що для сценариста біографія патріарха Любомира Гузара «не найзручніша». «Зручно для кіно» — це коли є в житті людини запаморочливі злети й стрімкі падіння, сумніви, конфлікт, довга і звивиста любовна лінія — загалом, драма. Усього цього в долі Блаженнішого біограф так легко не знайде. Утім Лесі Харченко вдалося-таки зняти чудовий фільм — не тільки про кардинала Гузара, а й про ціле покоління. Режисерка використала вдалий прийом, звернувшись до дитинства Блаженнішого, яке припало на доволі драматичний історичний локус — Львів у міжвоєнні часи та на початку Другої світової війни.
Любомир Гузар народився у Львові 26 лютого 1933 року «у сім’ї службовців», як написали б радянські біографи. Але оскільки біографія Гузара дуже нерадянська, годі й намагатися уникнути слова «інтелігенція». Обидві сімейні лінії — і материнська, і батьківська, — були пов’язані зі священством, але батьки Любомира, Ярослав і Ростислава, були людьми світськими. «У Львові тоді було два банки — один належав церкві, другий сильно залежав від церкви. Так от, мій батько працював у другому», — так напівжартома скаже одного разу Блаженніший, відповідаючи на питання про батьків.
Сім’я Гузарів мала безпосередній стосунок до церкви. Регулярне відвідування недільних Служб Божих було звичною практикою для тодішніх львів’ян, а не свідченням якоїсь надмірної побожності. Батьки майбутнього патріарха, за його спогадами, часто ходили «на дванадцятку» — останню недільну літургію[1], яка правилася о 12:00. На неї зазвичай збиралася саме інтелігенція. Любомир Гузар, вже будучи патріархом, наводитиме цю традицію як приклад співіснування та перебування освіченого класу в співпричасті з церквою. За його спогадами, багато чоловіків проводили час у розмовах під церковними стінами, а не всередині них. Цьому дитячому враженню майбутній кардинал, напевно, зобов’язаний першими припущеннями про те, що «церква» і «спілкування» — нероздільні поняття.
Львів того часу був містом неоднорідним, із насиченим внутрішнім життям. Перша світова й Громадянська війни закінчилися не так давно. Вулицями міста ходили люди, які були учасниками обох змагань, вони стали свідками розвалу імперії, пережили — деякі вельми важко — крах надії на українську державність, жорстку польську реакцію. Якщо не разом, то принаймні поруч співіснували люди, що перебували по різні боки барикад: поляки й українці, переможці й переможені, ті, що змирилися, і ті, що зламалися, готові до примирення і вічні борці. Це час духовної праці митрополита Андрея Шептицького, який дарував нашому народу оновлену національну ідею та готову до жертовного служіння Українську греко-католицьку церкву.
Слухаючи дитячі спогади Любомира Гузара про міжвоєнний Львів, потрапляєш до світу ще одного львів’янина — Станіслава Лема, хлопця, що увібрав у себе польську і єврейську складову міста. Він був трохи старший (коли Гузар народився, Лем уже пішов до гімназії), але з відстані майже в століття ця різниця непомітна. В автобіографічному романі «Високий замок» Лем докладно описав місто свого дитинства, тож точки збігу зі спогадами Гузара якщо не вражають, то принаймні привертають увагу. Навіть якщо це лише такі загальні деталі, як розкішні вітрини львівських крамниць або набіги на батьківську бібліотеку, які забезпечували широке коло читання та занурювали в море незрозумілих слів і недоступних на той момент ідей. А ще схожий «сімейний анамнез» — батько, який пройшов офіцером спочатку Першу світову, а потім «заблукав» у Громадянській. Попри різницю у віці, обоє мали однаково травматичний досвід свідків Голокосту та інших розправ, учинених двома тоталітарними режимами в місті. Навіть у Карпати обидва львівські хлопчаки приїздили в околиці Сколе. Лем написав звідти свої перші рядки — лист батькові про викрадені та втоплені в туалеті ключі, а Гузар одного разу посеред ночі вирушив зі Сколе у багаторічну мандрівку з однією невеликою валізою в руці. «Нас просто викинули звідти!» — з гіркотою вигукне колишній львів’янин Лем, депортований разом з іншими поляками з власного дому. «Нам пощастило», — додасть Любомир Гузар. Порівняльний життєпис агностика і кардинала, що вийшли з одного історико-культурного локусу, міг би стати гідним дозвіллям для новоявленого Плутарха.
Серед дитячих спогадів Гузара багато болючих моментів, пов’язаних із періодом «перших совітів» і німецької окупації. Наприклад, жах бомбардування 1 вересня 1939 року, коли мама загнала дітей у пивницю, сама не розуміючи, що вона робить, але знаючи, що треба щось діяти. Той перший воєнний досвід Гузар згадуватиме все життя. Йому доведеться багато, до відчаю багато, говорити про війну, але й сивим він завжди згадуватиме те перше бомбардування у промовах. Згадуватиме він й інші бомбардування й обстріли — ті, від яких вони втек-ли зі Львова незадовго до приходу «других совітів», і ті, які вони переживуть потім, у таборі для переміщених осіб. А ще з «першими совітами» з’явилася звичка прислухатися до нічних кроків на сходах і «тривожна валіза», що завше стояла напоготові. З-поміж інших болючих спогадів — пам’ять про той день, коли до міста ввійшли німці. Тоді батьки позачиняли дітей самих удома і пішли до в’язниці, щоб упізнати трупи, залишені «комісарами», що відступили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною», після закриття браузера.