Читати книгу - "Місто карликів"

— Вашу руку, місіс…

— Синьйоро… — поправила чоловіка Софія.

Звісно, Потурайко вже чекав їх біля автобуса і зайняв місце поряд. Всю дорогу до ресторану розповідав, який кардіологічний центр вони збудували, чим обладнали, які операції вже проводять і як збираються розширити клініку під керівництвом такої направду світового масштабу зірки кардіології як професор Смереканич.

— Та я ж не профе…

Ця фраза щоразу наштовхувалася на рішуче:

— Будете професором наступного ж дня по приїзді! А ви, Софіє Андріївно, доцентом. Знаю, все знаю. Не вміли вас цінувати у вашому рідному Тернополі, не вміли. Отак у нас із людьми… Не бачать, не розуміють… А ви ж — талант! Таких на руках носити треба! Умови створювати! Допомагати!

Якби хтось мастив душу медом навпіл із маслом, мабуть, і це не було б так солодко.

Усмішка великих, завеликих, м’яких, зам’яких, соковитих, занадто соковитих, як для чоловіка, вуст, зависла у повітрі, відділилася від обличчя, інші риси якого жодної участі у поспіху усміху, звабі зваблення та обіцянні обіцяного не брали.

Є усмішка, але кота нема, згадалося Алісине.

Країни ще немає, а чудеса вже почалися.

Вчувся шелест листя яблуні. Плід наливався соком і паленів яскравістю червоного ліхтаря.

Попри шелест ясно вирізнявся ще й якийсь хрускіт. Софія з Орестом перезирнулися, шукаючи джерело дивного звуку. Хіба хтось із професорів настільки зголоднів, аби жувати просто тут, в автобусі?

І лише один з учасників традиційної ще з біблійних часів сцени знав, чиї голодні щелепи спричиняють цей хрум-хрум.

Змій усміхнувся сам до себе справжніми, внутрішніми, не позиченими у Чеширського кота вустами, усміхнувся щиро і хижо. Він знав — це хрускотить хребтами погордливо-незгідних хробак завбільшки з динозавра, його клон, міні-копія, мила домашня тваринка, захована в червоно-звабливому, соковито-духмяному, запашному й такому здоровому на вигляд плоді.

— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?

Дивна річ, упродовж всього перебування спершу в Мілані, потім у Венеції, навіть у літаку, навіть у таксі з Борисполя маленький чоловічок із грізно-гризучим іменем не залишав їх на самоті ані на хвилю. Коли таксист висадив цього неспокійного пасажира, що без кінця ділився власними враженнями від перебування на конгресі, зрідка перебиваючи монолог рекламною паузою власного університету та власної непересічної особистості, біля залізничного вокзалу, в машині запали такі тиша і спокій, що всі намагання радіоприймача щось їм заподіяти вилітали у віконце марно й порожньо.

Навіть удома Софія спершу розчинила усі двері, зазирнула в усі кутки, пересвідчилася, що Георгій Григорович фантастичним чином не проник до помешкання через кватирку чи просто крізь стіну, і аж тоді присіла на диван, знеможено простягнувши ноги.

— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?

— Звісно, поговоримо, але спершу я тебе з’їм. Голодний, як три собаки укупі!

— А ти не бре-бре? В літаку подавали обід, мов у ресторані.

— Ти знаєш, у літаку не смачно…

Софія закинула у мікрохвильовку шмат якогось м’яса, нашвидкуруч присипала його травичками та полила соусом, що чекав на їхнє повернення в холодильнику. Заходилася біля салату із чого Бог пошле, всипала до окропу різнокольорові макарони — «пасту», кілька пакетів яких привезли з батьківщини цього продукту. Заправила салат оливковою олією — свіжою, тосканською, екстра вірджін… Стіл виходив по-святковому красивим. Зітхнувши, поставила ще й пляшку к’янті, без якого італійці й за стіл не сідають, — свято, так свято!

— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?

— Поговоримо, — здався Орест, безмежність терпіння якого завжди вражала Софію. Вона б нізащо не витримала цього щоденно-сторазового — «давай поговоримо».

Втім, саме зараз, коли настав час спокійно обміркувати деталі, всі її аргументи мов вітром здуло.

— Сонечко, ти дуже хочеш у Прикарпатськ?

Таке формулювання питання трохи збентежило. Саме Прикарпатськ з його дивовижною природою, з його кліматом, з його виноградом і персиками вабив Софію, та було і те, чого вона нізащо не хотіла — попервах їм неодмінно доведеться жити разом з Орестовими батьками. Їх просто не зрозуміють — у батьків власний будинок під Щастигорою, сад із виноградником, вільного місця аж задосить. Роман Тарасович — чудовий господар — влаштував і будинок, який дістався йому від батьків, і подвір’я, і сад якщонайвигідніше, зберігши старовину і модернізувавши побут, але його дружина із красивим, але чужим, дзвінким, але іноземним іменем Віолетта Ігорівна, жінка, яка так і не змогла стати Орестові матір’ю, сиділа у затишку родинного гнізда Смереканичів скалкою льоду. Цей холод, здавалося, заморожував навіть телефон, коли слухавку випадково брала мачуха. Орест ніколи не розмовляв із нею, так, два слова — як справи, як батько, ото й усього. 3 роками ця неприязнь начебто трохи втихла, мабуть, через те, що віддаль, час і практична відсутність спілкування стирають грані навіть найгостріших почуттів і конфліктів.

— У Прикарпатськ? Я хочу знову працювати, Ор… — чомусь шмат м’яса став неслухняним і не хотів нарізатися рівними шматочками.

Орест узяв з її рук ножа — хірург, що скажеш! Їм давно вже не потрібні були слова, щоб порозумітися. Та цього разу поговорити довелося.