полюбляв, якщо не сказати по-iншому. В тому ото середовищi, родом десь з-пiд Опiшнi, крутилася i Лукашиха, червонощока, з великими грудьми, могутнiм станом козачки i гострим язиком, таким, що з нею не збалакалося б i цiле мiстечко. Вона давно говорила, що монахи неблагочестиво хлищуть її сивуху, гарують до ночi, а потiм тиняються над урвищем, векаючи у вигрiбну яму, щоб, диви, iгумен не пiдловив. Але народ, подавлений атеїстичною мораллю чи просто тримався осторонь вiд цих балачок, не дуже приймав розповiдi Лукашихи до уваги. Навряд чи мешканцiв Соснiвки можна назвати набожними, але у великi релiгiйнi свята на вулицях та майданах, що розсипалися дрiбним намистом, не зустрiнеш жодного тверезого з не розбитою харею, навiть десятилiтнi хлопчаки хилиталися з цигарками в зубах та обригували, вiд незвички до спиртного, похиленi паркани та облузанi стiни. Ото там, в монастирi над пагорбом, все i почалося для незадачливого Андрiя. Iгуменом був Лаврентiй, або Феодосiй, благочестивий чоловiк, що потрапив до цього монастиря за свою палку нелюбов до режиму, до свiтської та релiгiйної влади. Вiн читав гнiвнi проповiдi початком, а потiм затих, напевне, гадаючи, що говорити, коли братiя зовсiм не туди дивиться, i йому доводиться вилучати порножурнали та всiлякi соромiцькi малюнки, хоча вiн проти цього нiчого не мав, але тiльки поза межами монастиря, а значить, — iди у вiльний свiт, коли тобi ряса монаха давить — не варто. Так, звiсно, за нього вирiшував народ Соснiвки, а як воно насправдi було, то це ховали монастирськi мури. Але часто бачили, як вони гайворонням висiдалися на тих мурах, спостерiгаючи процесiї школярок, що йшли на навчання, вертячи кругленькими задками, лупаючи довкруж блискучими оченятами, аби угледiти мужчину, ухопити побiльше блискучого свiту, що прокочувався перед їхнiми вродливими i свiжими личками; вони кликали руками, порухами до себе монахiв, показуючи хто язика, а хто задирав повище спiдницю, щоб мелькнути бiлою смужкою бiлизни перед обличчями братiї. Братiя витягувала шиї гусаками, лаялася, сковтувала спрагло слину, але мурiв не покидала. Також братiя по п’ятницях перебиралася на лiвий бiк муру, щоб з узвишшя подивитися на танцi, хоча, окрiм музики та яскравих вогнiв з купою мурашиних людських тiл, вони нiчого не бачили, але, видно, оте i заводило їх найбiльше. Тож можна здогадатися, що доброчиннiсть не входила благочестиво до монастирських мурiв, як того прагнув Лаврентiй. Iсторiя ця виходила зовсiм гибла, туманна i навiть таємнича. Неподалiк вiд монастирських мурiв знаходилася мiсцина з кiлькома деревами, з невеличким келишком озера, високою папороттю та кущами глоду, що весною вибухали бiлим квiтом, наче хто розвiшував бiле ганчiр’я чи висушував бiлизну, — так воно все виглядало серед накопичення громаддя бетону та сiрих мочарiв. Там ще родили велетенськi лопухи, широкi та мiцнi, як у доiсторичну епоху. Ото там i вiдлинювала частина непутящої братiї, що здебiльшого складалася з людей, якi не хотiли працювати у колгоспi, а на бiльше розуму не вистачало, а як вистачало, то швидше у родичiв та знайомих; вiри у кожного другого, якщо i не в кожного першого, було, напевне, не бiльше, нiж у качконоса, а може, шанси їхнi зрiвнювалися. Але i це стверджувати — то вiддаватися на пошук фантазiї, що загалом у таких пiкантних випадках краще оминати, щоб не спокушати лукавого. Це те ж саме, що шукати сенс у життi. В життi немає нiякого змiсту, вiн, по всьому, iснує у Господа Бога. Тiльки це може бути життям. I тiльки Всевишньому пiдвладний скажений, нуртуючий його ритм. А так, з точки зору людини, життя порожнє i дурне, повне терзань, глупих надiй на краще. На позiр — смердючi вигрiбнi ями iлюзiй. Можливо, так, сходячи солодкуватим кокаїновим потом, думав Лямур, загнаний у дванадцятиметрову площу малосiмейки. Вiн вбачав Господнiй промисел, але не вiрив, що провина його лежить не так близько i не так далеко вiд правди, що кипiла i переливалася оманливо i щасливо за вiкнами.
Тож Лаврентiй навiдався до тiєї буколiчної мiсцини, де качки поважно, не боячись люду, колись плавали водоймищем, але вiдтодi, як об’явилася братiя, iгумен з подивом про себе зазначив, що живностi не те щоби поменшало, а вона геть позникала, наче на подвiр’ї не кiнець двадцятого столiття, а глибокий кайнозой чи насувався черговий льодовиковий перiод. Напевне, причина була зовсiм у iншому, так думав собi Лаврентiй, пiдкасавши рясу, пробираючись куширами. Братiя якраз займалася «мар’єне», тобто возлежала на пахучих травах, якi по праву належали монастирським козам: на кiлькох iмпровiзованих вертелах смажилися пернатi та безпечнi мешканцi водоймищ. Людина часто платить за вiру, але за що розрахувалися безсловеснi тварi, невiдомо. Один прикрий факт змусив Лаврентiя взятися до зброї. Зазначимо наперед, що вiн би так i блукав у сутiнках, аби не старий росiйський православний звичай мiсяцями не приймати ванни, любити вошок i всяке там, чого братiя дотримувалася i досить дотошно виконувала, отримуючи вiд цього вельми приємну втiху. На мiсцi їхнього скопичення, де вони розкладали рябi вiд бруду та лепу тiла, завжди зависали густим стовпом зеленi мухи, якi в народi чи в зоологiї називають м’ясними. Цi падлючi тварi полюбляли терзати плоть страждущої братiї, що гуцикала на м’яких травах i, трусячи бородами, прикладалась до трилiтрового слоїка з каламутною рiдиною виготовлення клятої Лукашихи. I це б нiчого, бо Лаврентiй був людиною зовсiм не вузьких життєвих правил i умiв розумiти, i умiв прощати. Тiльки одне: братiя уподобилася до зв’язку, що в лiтературi i в колах, де доводилося кому спiлкуватися, називався содомським, а попростому, то це коли мужчина мужчину дрючить у задницю. З жiнками трохи простiше. I зараз вони вподобали миршавого i прищавого послушника, заполошного i з вилупленими вiд чергового коїтусу сiрими водянкуватими очима, бо стояв вiн, як пес, що хоче спорожнитися, перехрестивши переднi i заднi ноги. Так що спочатку Лаврентiй навiть добродушно розсмiявся, а потiм, ухопивши дрюка, почав немилосердно, до першої кровi лупцювати ошелешену братiю. Лукашиха на власнi очi бачила, як вони бiгли долиною до старого млина i верещали, наче свинi, а ломака Лаврентiя все гехала i гехала їм по сраках та спинах. Воно б, може, i обiйшлося, та от бiда, пiд вечiр, пiсля цiєї гонитви, коли Лаврентiй повернувся до монастиря, ведучи поперед себе, як табун баранiв, братiю, що пускала соплi та голосила, голосно каялася, то послушника Мiтьку найшли мертвим. Не повiсився, не застрелився, а з перерiзаною горлянкою. Робота, треба було сказати, зовсiм не професiйна, зроблена нашвидкуруч, грубо i по-дикому, так, наче лишали життя тварину, а не замученого голодом
