Читати книгу - "Тінь перемоги"

поніс. Він залишався командувачем Брянського фронту. Після поранення він командував 4-ю ударною армією, після повторного поранення - Сталінградським фронтом. Після першого поранення Єременко до кінця життя кульгав. На фронті він ходив з палицею, на яку спирався, і якою дробив голови невгодним. Проте за рівнем звірства Єременко не міг змагатися з Жуковом. На тлі Жукова Єременко вважався поступливим командиром, навіть м'яким.

Добре відомо, що Жуков підлеглих офіцерів бив вельми рідко. Траплялося іноді: кого рукавичкою по фізіономії, кого - кулаком у зуби. Але, повторюю, таке рідко траплялося. Навіщо бити офіцера? Жуков офіцерів не бив, він їх убивав. Жуковський мордобій поширювався не на офіцерів, а, в основному, на генералів. Ось їх він бив багато і часто. З насолодою. Іноді Жуков, як ланцюговий пес, кидався й на маршалів.

Свідок режисер Григорій Чухрай: «Я на якийсь час відволікся. Раптом якийсь шум. Озираюся і стовпію: Жуков і Конєв вчепилися один в одного і трясуть за груди. Ми кинулися їх розбороняти.» («Красная Звезда» 19.9.1995)

Я б не здивувався, побачивши двох радянських генералів, які в пристойному товаристві один одному морди б'ють. Справа звична. Але от щоб маршали... Берлін брали два фронти: 1-й Білоруський та 1-й Український. Жуков і Конєв. Після війни зчепилися маршали-визволителі, та не в словесній сутичці, а як прийнято: за груди. О, маршальські звичаї!

Нашим маршалам у шпани вчитися треба. Шпана себе так не веде. Наша шпана етики дотримується. Двоє - в бійку, а третій крикне: «обнюхайтесь!» І якщо без мордобою в громадському місці все одно не обійтися, то один другому пропонує: нумо вийдемо! А маршали, з Жукова починаючи, тільки що - і по мордах. Прямо в громадському місці, серед генералів, героїв, академіків і народних артистів. Ні б одному маршалу відкликати іншого маршала у службовий кабінет, та там і вмазати в око! А потім - у щелепу! Завалити і топтати ногами!

Сучасна армія Росії вражена садизмом, який офіційно іменується терміном «нестатутні стосунки». За цим терміном ховаються дике приниження людської гідності в позамежних масштабах, мордобій, тортури, катування, звірячі вбивства. І ламають голову соціологи: звідки напасть? Та від генералів наших і від маршалів! Від двічі Героїв Радянського Союзу, від тричі Героїв, від чотириразових. Від Чуйкова і Гордова. Від Єременка та Захарова. Від Москаленка. Від Жукова.

6.

Жуковське хамство легендарне. І у воєнний, і у мирний час він тикав усім, хто нижчий рангом, починаючи з тих, у кого по три і по чотири генеральських зірки на плечах. Навіть не так: починаючи з тих, у кого такі ж маршальські зірки на плечах.

Свідчить Маршал Радянського Союзу К. К. Рокосовський: «Після розмови по "ВЧ" з Жуковом я змушений був йому заявити, що якщо він не змінить тону, то я перерву розмову з ним. Допущена ним у той день грубість переходила всякі межі». («ВИЖ» 1989 № 6 стор 55)

Є в істориків таке поняття - ненавмисне свідчення. Це ситуація, коли свідок каже й пише одне, але між слів і рядків, як шило з мішка, проступає щось інше. І це інше — правда.

Розвідник Володимир Карпов пройшов війну. Робив на фронті найнебезпечнішу роботу - багато разів ходив у ворожий тил і брав «язиків». Розвідка може дістати і зіставити тисячі даних. Звукометристи здатні розрахувати положення будь-якої артилерійської батареї. Фотодешифрувальники за одним знімком можуть розкрити зміни в угрупованні противника. Радіорозвідники можуть перехопити й розшифрувати повідомлення особливої важливості. І все ж у командира сумнів: чи стоїть перед нами дивізія СС «Мертва голова» чи це тільки її видимість? І тоді командир вимагає: дайте «язика»! Карпов давав «язиків». Давав таких, які були потрібні. За те був удостоєний Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. Після війни пішов у письменники. Піднявся до найвищої письменницької посади - став секретарем Союзу письменників СРСР. Карпов багато разів зустрічав Жукова і написав хвалебну книжку про нього: великий, могутній, непереможний. Але між рядків проглядає зовсім інший Жуков. Ось розмова письменника з великим полководцем.

«Жуков глянув на мене, перевів погляд на Золоту Зірку на моїх грудях і запитав:

– За що Зірку отримав?

– За язиками лазив...

Обличчя Жукова явно посвітлішало, він завжди радо ставився до розвідників.

– А де в мене служив, підполковник?

– Всі ми у вас служили, товаришу маршале.»

(«Красная Звезда»1 березня 1997)

Карпов до Жукову на «ви», а Жуков Карпову тицяє.

Жуков розмовляє з Карповом, як Брежнєв розмовляв з польським диктатором Войцехом Ярузельським. Свого часу Володимир Буковський вивіз з архівів ЦК КПРС величезну кількість документів. Ось шматочок зі стенограми:

“Л. І. Брежнєв. Здрастуй, Войцеху.

В. Ярузельський. Доброго дня, вельмишановний, дорогий Леоніде Іллічу.”

Так і в Жукова з Карповом.

У Британській армії молодого лейтенанта вчать ставитися до подруги підлеглого солдата з такою ж повагою, з якою він ставиться до генеральської дружини. В нашій армії цього не вчать. У всякому разі, Жуков, прослуживши більше сорока років в армії, основ культури не освоїв. Жуков опальний маршал, якого з ганьбою вигнали з армії і з вершин влади. Перед Жуковом - офіцер-фронтовик Карпов. Поважай його, Жукове! Кістками таких, як він, вимощена земля від Москви до Берліна, від Пітера до Відня, від Сталінграда до Кенігсберга і Праги. Не простий фронтовик перед тобою, а Герой. Зніми, Жукове, шапку перед фронтовим розвідником! Це на його горбі ти і в Київ, і до Варшави, і в Берлін в'їхав!

От і ні. Герой-фронтовик звертається до Жукова: що ви, Георгіє Костянтиновичу, думаєте з цього питання? А у відповідь: так ти розумієш...