Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

— А, це з нашого села дівка, — підморгнув мені сп’янілий Пьотрек, — Анка Хаза. Батько в неї крутий. Анка після школи поїде вчитися до німців. Нічого так діваха, тільки слабка на передок.

— Не зрозумів…

— Та було у нас з нею, кілька разів, — довірливо сказав Пьотрек.

— Ото ще брехло, — перебив його Зденек, — щоб Анка пішла з тобою, то треба щоб ви вдвох потрапили на острів і років десять там прожили.

— Не вірите, як хочете. Давайте вип’ємо! — не став нічого спростовувати Пьотрек.

Від випитої горілки мені зробилося тепло і добре. Повільна пісня, що лунала зі сцени, хилила на сон. Аж раптом мені захотілося співати.

— Вибачте, — звернувся я до басиста в перерві між піснями, — а можна мені заспівати, щоб ви підіграли. Ви щось знаєте з українського чи російського репертуару?

— Зараз, — басист виявився досить приємним хлопцем, і вже за мить гульня значно пожвавилася.

— Белые розы, белые розы, беззащитны шипы… — виводив я під акомпанемент гурту.

Коли я натхненно прогорланив два куплети та приспів, до нас приєдналася Анка:

— Біле те руже, біле те руже…

Я зірвав голосні оплески. Галантно вклонившись натовпу та потиснувши руки музикам, я спустився до зали.

— Курва, твоя мать, заєбана! — почув я натужний фальцет якогось хлопака.

Бійка зчинилася спонтанно. Я навіть нічого не встиг зрозуміти. Відразу кілька столів перекинулося, і, як кажуть, змішалися до купи коні, люди і ведмеді. Я якраз мило спілкувався з Анкою біля сцени — мій спів справив на неї неабияке враження, і ми, обмінюючись багатообіцяючими поглядами, гомоніли про якісь дріб’язкові речі. Я встиг сіпнути Анку вбік — і повз пролетів стілець. Він ударився об сцену й зрикошетив у басиста. Той, схопивши гітару за гриф, наче битку, з диким криком стрибнув у залу. Наступної миті мене вдарили ззаду. Лайка, лемент та зойки лунали з усіх боків. Уся ця какофонія то зникала в пітьмі, то знов з’являлася в усій красі під світлом ліхтарів дискотеки.

— Поліція! — вигукнув хтось, і юрба порснула врозтіч.

Я кинувся за сцену. Спілкування з поліцією до моїх планів не входило аж ніяк, бо закінчився термін дії ваучера, і мене могли примусити повернутися в Україну. Прожогом метнувшись у коридор, я перестрибнув через якісь декорації, вискочив на задній двір і ледве не збив із ніг поліціянта, який вартував вихід.

— Стуй! — почулося, і я шарпонувся вбік. Стрибок до пожежної драбини, два прольоти вгору. Знову стрибок, і я вже за парканом на чиємусь подвір’ї. Гавкіт собаки. Ого, сенбернар — це не жарти! Ще стрибок на купу складених дров. Клац — зуби собаки вхопили повітря біля моєї литки. Паркан. Знову стрибок.

Я біг вулицею, не розбираючи дороги, інстинктивно звертаючи в невеличкі вулички. Потроху ззаду все стихло. За мною ніхто не гнався. Я зупинився і перевів подих. У голові пульсувала одна думка: треба вибиратися з села і якось діставатися додому.

Я мало не плакав. Оглянувшись навколо, зрозумів, що остаточно заблукав. У всьому виною — моя самовпевненість. Зазвичай я не страждаю на просторовий дебілізм і потрібний виїзд із села знайшов відразу. Йдучи дорогою у бік Бжедашова, я розраховував, що мене підбере Зденек, однак його машина так і не з’явилася. Відтак я йшов кілька годин, минув села, які ми проїжджали, коли їхали на фестини, і ніби знайшов своє село. Одначе заблукав у пітьмі і ніяк не міг знайти дорогу до будинку Сташека.

— Та пішло воно все! Зранку розберуся, — сказав сам собі, вмощуючись на лавиці біля якоїсь могили на цвинтарі.

— Хлопче, що ти тут робиш? — я розплющив очі й побачив бабцю, яка стояла біля мене. Я обережно спустив ноги, які для зручності поклав на могильну плиту.

— Вибачте, я заблукав. А що це за село?

— Бжедашів.

— Дякую, а як мені до центру пройти?

— Он просто так і йди, на тому боці кладовища вийдеш до костьолу, а там праворуч.

— Ще раз вибачте, — злий на себе я попростував уздовж могил, не оглядаючись на бабусю.

— Ну ти даєш, Русмане! — пан Сташек оглянув мою розбиту губу та синець під оком. — Ото погуляв!

Я вмився, намастив синця якоюсь маззю, що дала Марта, і виповз на ґанок перекурити. На сусідньому подвір’ї побачив Зденека з Пьотреком, вони відразу ж підійшли.

— Ну тебе, Русмане, знаєш куди?!

— Куди? — я засміявся.

— Ти куди подівся, кудикало? Там поліції понаїхало, Пьотрека забрали, я насилу домовився, щоб відпустили. А тебе не знайшли. Ми втрьох повернулися. Анку з собою захопили, стукали тобі тихенько в кімнату — немає.

— Та я заблукав трохи.

— Круто. Ми так переживали. Взяли, думаємо, на свою голову. Анка нас мало не покусала, — Пьотрек зареготав.

Березень видався холодним. Я вже кілька разів намагався поговорити зі Сташеком, що мені треба їхати далі, але відкладав. Була робота по господарству, і я розумів, що йому потрібен.

До подальшої подорожі мене спонукали обставини, вплинути на які я не міг.

— Руслане, вставай! Батько повернувся! — Анка кулею злетіла з ліжка і визирнула з-за дверей кудись униз.

На щастя, кімната Анки на другому поверсі будинку. Я перелякано метушився, шукаючи речі.

— Блін, Анко, ти ж казала, що їх не буде аж до обіду.

— Так і мали б повернутися, — Анка швидко застібала блузку.

Я обережно відчинив вікно, глянув униз. Височенько.

— От, блін, Анко, взуття ж унизу в коридорі.

— Аню! — почувся згори голос її батька. — Я не зрозумів. Хто це в нас у гостях?

— Стрибай!

— А який сенс, все одно попалилися, — намагався протестувати я.

— Стрибай! Краще так, бо він як розлютиться — може прибити, — Анка штовхнула мене