Читати книгу - "На скрижалях історії"

якихось таємниць угорі під дерев'яними сволоками, мишкують поміж мисок і ложок на миснику з полицями, уже почорнілому від часу, що висить на стіні навпроти вікна, перекидаються далі. Мерехтять від цього сонця образи на покуті під стелею й портрети, закосичені тоненькими пучечками торішнього зілля й свіжим клечанням.

На образах вишивані рушники виткані ще, може, прабабцями. Вони оберігають цей дім, двір, рід... Материнка за гаптованими рушниками. У куточку картинка «Каїн убиває Авеля», над нею на дерев'яному кілочку засохла, припахла порохом калина. На столі мережана вишиванням скатерка. Лампадка в кутку перед образами, пропахла ладаном і якимось трунким зелом, заквітчана пересохлим зіллям рути й м'яти.

Стіни білі, долівка встелена свіжою травою. Хата бідна, але чепурна, як і її господиня. Тут усе в порядку, гарненько й охайно, а за поперечиною стирчить пучок сон-трави. Пахне зіллям.

Холодної осінньої днини приємну насолоду дає тепло від великої печі з двома коминами й лежанки. Віками піч сільська — і дитячі ясла для малих, і лікарня для старих. Рогачі стоять в кочергах, чавунці на плиті. Дерев'яна постіль, запічок, де Іван спить із братом, широка лава, стіл, старенькі ослони й одне єдине вікно, через яке цідиться ласкавий день. Сам Бог із неба доглядає цю маленьку хатку. Мешканців у ній багатенько, тому повно гамору, вереску, дитячого галасу. Улітку на подвір'ї, як барвінок, стелиться трава зелененька.

У цій хатині пройшло Іванове дитинство. Тут його мама повивала, як і всіх братів його й сестер, міцним повивачем із сирого полотна, що сама пряла й ткала. У лозовій колисці колихала, приспівуючи тихі ніжні колискові пісні. У вільну від тяжкої сільської роботи хвилину ніжно пестила. У шматок домотканого селянського полотна замотувала, а щоб не пручався, міцно зв'язувала ніжки хустиною, тією, що чоловік подарував у день весілля. Та рідна хустина пахла маминим молоком і теплом дитячих ніжок...

II

За хаткою на підсипі стоїть клуня, а на її гребені лелече гніздо. Птахи ці приносять щастя-долю всьому роду, як і роду їх дідів і прадідів. Щовесни прилітає сюди пара лелек і лелечиха висиджує пташенят. Лелека ж мотається по Сухому Ташлику, видзьобує в його болотистих берегах молоденьких жабок, гадючок і приносить їх лелечисі. Та ковтає їх миттєво й знову нерухоміє в гнізді, терпляче чекаючи нащадків. Нарешті з шкаралупи прокльовуються й вивалюються на Божий світ довгоногі, незграбні голошиї лелеченята й просять їсти й собі.

Дід Андрій на своєму довгому віку пребагато разів зустрічав весни, повернення лебединих ключів із вирію. Він переказує про лелек цікаву історію:

— У 1848 році восени великі полчища сарани з'явилися в околицях Кам'янки і Вербівки й відклали яйця. У травні наступного року з них почали вилуплятися цілі хмари комах. Люди кинули всі сили на боротьбу з ними. І тут наспіла несподівана підмога — з'явилися лелеки. Щодня вони великими зграями густим ланцюгом оточували поле з сараною й поїдали її. Закінчилося все тим, що до кінця липня від тієї нечисті нічого не залишилося. Ось такі корисні птахи.

За клунею панують листатий лопух і жалюча кропива. Далі стелиться стежка серединою городу до річки. Над нею на горбочку облаштовано кузню з земляною покрівлею. У ній невтомно трудиться батько. Любить малеча, коли він бере до себе на коліна когось із синів і важкою заскорузлою рукою гладить по голівці. Діти ростуть дружними, діляться однією взуванкою, одне одного доглядають.

Вулиця вузька, а тому кузню батько розмістив на городі. Навколо неї левадка не ореться, там долина, і весною, коли тане сніг, збирається вода. Зате коли сонечко пригріває, тут золотиться квітами кульбаба.

Пора найвеселіших розваг для малечі настає з приходом перших весняних теплих днів. Веселкові сонячні промінчики вплітаються в довгасте вербове віття на леваді, грають перлинами-самоцвітами в стеблинах росяних трав.

У великому дворі двох Іванових дядьків дітлахи граються великими гуртами. Двір просторий, навпіл не поділений. Різного віку сюди сходяться хлопчики й дівчатка, але гуляти з злиднями своїм дітям деякі батьки не велять.

Усе, чим можна похвалитися, зносять сюди. Бавляться м'ячами з коров'ячої шерсті, лучками з очеретяними стрілами, свистками, дудочками й іншими скарбами. Граються в «коней», «вовків і гусей», а найменші гуляють м'ячем, кидаючись на стінку.

У свята один поперед одного хизуються новими штаненятами, сорочками з домашнього полотна, пофарбованого в цибулинні або в терновій корі. Інколи старші хлопці раптом десь зникають, а потім у пазухах приносять груші, яблука й огірки. На такі витівки найбільш охочим був Каленик, його сім'я промишляє грабунками на ярмарках. Коваль своїм дітлахам суворо заборонив лазити по чужих городах і садках:

— Великий гріх перед Богом користуватися чужим добром.

Вони не порушують батьківського наказу, попри те, що яблука, груші чи вишні рідко доводиться бачити в сім'ї.

III

Літній ранок. Сонце ще не сходить. Батько вкляк на колінах під хатою лицем до сходу й хрестить груди. Сусідка Текля вулицею жене на річку напувати пару волів і корову. Порівнявшись із батьком, гукає через плетінь:

— Оце, Борисе, трясця твоїй матері, як собі хоч, а своєму хлопцеві закажи, щоб він окаянний у мій город по огірки більше не лазив, бо штани здеру, як спіймаю. Доглядаю, доглядаю, крутюся як муха в окропі, а вони, бісова кров із хлопцями, усе перетоптали. А щоб їх падло дристало та й дристало!

— Ти мабуть не пізнала. Мої не лазять у чужі городи, — заперечив батько.

— Еге, пізнала. Білоголовий, отой, жовті штанці з підтяжкою.

— Так тепер же всі вони жевжики білоголові.