Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Його нема чого боятися, бо то є невеличка сіра чапля, яка сидить на очереті, засовує ніс у воду — і гуде. Кожна велика й мала пташка, має свою мову й коли щебече або співає, то вона розмовляє. — І вповідує далі:

— От, наприклад, жайворонок. Він над усе полюбляє степ і небо над ним, крильцями злітає в небесну вись і звідти хвалиться: «Піду, піду, піду до бога битися. Піду, піду, до бога битися!». А здійнявшись у височінь, що його з землі стає зовсім не помітно, пускає соломинку й тоді всім повідомляє: «Пустив кия, пустив кия!» І стрімголов кидається вниз за іншою.

Таке ж, або щось подібне, дід ясує й про інших птахів. Дуже жаль Іванові зозулі, що вона, як розповідав дід, розгубила всіх своїх діток по лісах та лугах і не може їх знайти.

Хлопчик на мить уявив собі, як би тужила його мама, коли б він заблукав десь у лісі, а вона не могла б його відшукати.

Усе, що дід розповідає онукові, той дуже близько сприймає до серця. Щиро полюбив пісні, птахів, степ неокраїй із чумацькими шляхами, з високими козацькими могилами, і не так уже побоюється водяного бугая.

Оце таким був його дід Андрій, що прожив на світі сто дванадцять літ. Довго він ряст топтав, але помер на чужоземщині.

Столипінська реформа дала селянам право переселятися на Далекий Схід, Урал, Середню Азію тощо. У діда сім синів і дві дочки. Кожному синові треба дати, хоч по три десятини землі, а він малоземельний. У пошуках кращого життя понесла й діда лиха доля з чотирма синами на вільні землі «Зеленого клину» в Симбірську губернію, що дешево продавалися казною. Незнамо чи знайшов там він щастя чи ні, а перед смертю журився:

— Хоч би одним оком поглянути на рідний край — Україну, на рідну Вербівку, а тоді вже й вмерти не страшно.

Скільки б на світі не жила людина, куди б не закидала її примарлива доля, у краї дивні й прекрасні, та завжди, її непереборно тягне додому — помирати... У рідній стороні всюди дім. У рідній стороні й смерть солодка... А чужина чужа! Чужий світ, чужа мова, чужа слава, чужі могили. Ніколи це все не стане твоїм! Так і не довелося вже діду Андрію побувати в Україні, у рідному селі — поховали його на чужій чужанині. Сини там і залишилися господарити.

Дід з батькової руки — жив сто вісім років. У пам'яті він не залишився, бо помер, як було Іванові лише два роки. Усі предки з батькової родини пахарували коло землі, з цього й жили.

Уже після розкріпачення дід Тодось розділив свої три десятини на чотирьох синів. Дві зими в старій хижі на городі діда квартирував циган, він тримав кузню в невеличкій землянці. За це й узявся навчити ковальської справи дідового сина Бориса. Так батько Івана, будучи ще хлопцем, навчився в цигана ковальському ремеслу.

Оженившись, Борис день і ніч ковалює в кузні. Заробляє на життя, бо з своєї ниви хліба не вистачало й до Різдва. А літа непомітно змінюються зимами, зими веснами. Із кожним річним виром усе менше лишається такої ковальської роботи, яка була б йому не під силу. Сім'я чисельна, але гарувати в кузні з ним нікому. Дві старші дочки відбувають строки в пана Давидова, а сини ще малі. Борисові в кузні підсобляє дружина Марина, вона в нього молотобійцем. А підростаючи, гатять уже молотом по черзі й сини. Так заробляє на хліб сім'я сільського коваля.

Давно вже немає на цьому світі ні Іванового батька, ні дідів. Розорані чумацькі шляхи. Де стояла корчма Тягни-мішок, пляміє в степу невеличкий горбок світлішої чорної землі. Висохло й озерце в степу.

1898 року, гнучи спину на панській ниві за тринадцятий сніп у колежського секретаря, предводителя дворянства Чигиринського повіту Дмитра Львовича Давидова, схопилася Марина обома руками за живіт і присіла під копою. А ввечері принесла дитинча в подолі. І не тільки вона. Не одна мати пішла в поле жати чи на сінокосі сіно громадити, та й збільшила кількість населення України.

Сьомою вже дитиною синочок став у сім'ї. І ймення отримав, котрих у кожному українському селі, що горобців під стріхами — Іван. Звичайнісінька собі людина, непримітна краплина в нескінченному водоспаді поколінь. А після нього — ще п'ятеро діточок знайшлось у великій родині сільського коваля.

Живуть Харченки в хатині край села, далеко від центру, де річка Сухий Ташлик робить крутий заворот на північ, підковою охоплюючи покотисту до річки низину. У середині підкови рівною стрічкою простягається вулиця Слобода в напрямку до містечка Кам'янки — маєтка Миколи Васильовича Давидова, сина декабриста Василя Львовича Давидова.

Хатина біленька, невеличка, під солом'яною стріхою. Ще й не дуже стара, поділена на дві половини через сіни, одна менша — для зими, інша світлиця. На балці старі серпи, причілочки в китицях, мальовані вікна, навколо хатки чорна призьба.

Відчиняє Іван двері, переступає поріг, минає темні сіни й опиняється в рідному гнізді. На ганку підвішена колиска, у якій його мама люляла, його сестер і братів, що по світах розлетілися як перелітні птахи. У горішню шибку невеличкого віконця на причілку з неба покрадьки зазирають і пронизують її грайливі сонячні пасмуги. Промені перевішуються через усю світлицю, стрибають по підлозі й столі. Веселі зайчики, шукають