Читати книгу - "Таємна троянда"

— Куди ви йдете зі списами? — запитав лицар, і один селянин, який скидався на ватажка, відповів:

— Нещодавно з гір спустилася зграя лісових розбійників і поцупила свиней в одного діда, який живе біля озера Ґлен-Кар, то ми й кинулися навздогін. Зараз, коли ми розвідали, що їх учетверо більше за нас, ми йдемо за ними назирці й незабаром розповімо про цю притичину де Корсі, а якщо він нам не допоможе, то Фіцджеральдові, адже де Корсі й Фіцджеральд недавно помирились і ми не знаємо, чиї ми.

— Але на той час, — відказав лицар, — розбійники вже з’їдять свиней.

— Тузінь людей не здатен на більше, а якби всі в долині поставали на вуха і важили життям заради двох свиней, а хоч би й заради двох тузнів свиней, то це було б нерозумно.

— Скажіть-но мені, — почав лицар, — а той дід, якому належать свині, — побожний і щиросердий?

— Він щирий, як і кожен, і побожніший за всіх, бо щоранку перед сніданком молиться святому.

— Тоді було б добре його оборонити, — відказав лицар, — і якщо ви битиметеся з лісовими розбійниками, то в бою я візьму головний удар на себе, а ви ж добре знаєте, що чоловік у броні вартий багатьох отаких, як оце, розбійників, вбраних у вовну та шкури.

І ватажок обернувся до своїх товаришів і спитав їх, чи готові вони ризикнути, але їм, схоже, кортіло повернутись до своїх халуп.

— А лісові розбійники — зрадливі й нечестиві?

— Вони зрадливі в усіх своїх справах, — відповів один селянин, — і ніхто не чув, щоб вони молилися.

— Коли так, — сказав лицар, — я дам п’ять крон за голову кожного лісового розбійника, якого ми уб’ємо у бою. — Тоді попросив ватажка показати дорогу, і всі вони продовжили путь разом. По якомусь часі дійшли вони до втоптаної звивистої стежки, що вела в ліс, пройшли нею стільки ж, як пройшли були доти, і почали підійматись лісистим схилом гори. Невдовзі стежка стала дуже прямою та крутою і лицар мусив спішитись та залишити коня, прив’язавши його до дерева. Вони знали, що були на правильному шляху: на м’якій глині було видно сліди гостроносих черевиків упереміш із роздвоєними слідами свинячих ратиць. Скоро стежка стала ще стрімкіша, і оскільки сліди ратиць закінчились, вони зрозуміли, що звідти розбійники понесли свиней на руках. То тут, то там довгий слід на глині давав знати, що свиня сповзала донизу і її трохи волокли по землі. Так селяни з лицарем просувалися хвилин двадцять, аж ось почувся різноголосий гамір, отже, вони догнали розбійників. А коли голоси втихли, стало зрозуміло, що і їх уже так само почули. Вони обережно наддали ходú, і хвилин за п’ять один із них угледів за кущем ліщини краєчок шкіряної камізельки. Об лицареву кольчугу вдарилася стріла і відскочила, не завдавши йому шкоди, а тоді на них полетіла ціла хмара стріл, і дзижчали вони, наче великі бджоли. Селяни бігли й дерлись по схилу, дерлись і бігли на розбійників (які тепер поставали на видноті поміж кущів, і в руках у них ще тремтіли луки), бо мали лише списи й мусили відразу напасти врукопаш. Лицар був попереду і потяв мечем спершу одного, а далі й другого лісового розбійника. Селяни стали кричати і, прискоривши ходу, потіснили викрадачів на пласку вершину гори, а там побачили й двох свиней, які тихо рились у низькій траві, відтак оточили їх і погнали назад на вузьку стежку: старий лицар ішов тепер останнім і разив розбійників одного за другим. Селяни не зазнали важких ран, бо в бою він узяв головний удар на себе, як було добре видно з кривавих прорізів на його кольчузі, а коли вони підійшли до стежки, він звелів їм гнати свиней у долину, а сам, мовляв, стоятиме там і охоронятиме путь їхнього відступу. Тож ураз він зостався сам, і лісові розбійники, чий напад він відбив, могли б на місці покінчити з ним, ослаблим від втрати крови, якби через страх вони не дременули геть.

Минула година, і вони не повертались, а лицар уже не міг стояти на варті, мусив лягти на траву. Минуло ще пів години, аж тут на стежці позад нього з’явився хлопчина в капелюсі, густо обтиканому якимсь наче півнячим пір’ям, і почав обходити мертвих розбійників і відрізати їм голови. Тоді він склав голови в купу перед лицарем і сказав:

— О великий лицарю, мене прислали просити в тебе крони, які ти обіцяв за голови: п’ять крон за голову. Ті, хто мене прислав, звеліли сказати тобі, що вони молили Бога і Матір Божу, аби тобі було дароване довге життя, але вони — бідні селяни й хотіли б отримати гроші, перш ніж ти помреш. Вони повторювали це мені знов і знов, бо боялись, щоб я чогось не забув, і пригрозили побити мене, якщо забуду.

Лицар підвівся на лікті, розкрив торбину, що висіла в нього на поясі, й відрахував по п’ять крон за кожну голову. Загалом було тридцять голів.

— О великий лицарю, — мовив хлопчина, — ще мені звеліли якнайкраще подбати про тебе, розпалити багаття і змастити твої рани цією мастю.

І він назбирав хмизу та сухого листя і, черкнувши на споді кресалом об кремінь, викресав яскравий вогонь. Тоді, стягнувши з лицаря кольчугу, почав змащувати йому рани: але робив це незграбно, мов той, хто механічно виконує те, що йому звеліли. Лицар махнув рукою, аби він перестав, і заговорив:

— Схоже, ти славний хлопець.

— Я хотів би попросити у вас дещо для себе.

— Залишилося ще кілька крон, — відказав лицар. — Віддати їх тобі?

— О, ні, — відповів хлопець. — Не буде мені від них добра. Є лише одна справа, до якої я не байдужий, і мені не треба на неї грошей. Я ходжу від села до села і від пагорба до пагорба, і коли натрапляю на гарного