Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

Першою на полонину дісталася Гайді, вона підійшла до старого і простягнула рученята зі словами:

— Доброго вечора вам, дідусю!

— Ну-ну, і до чого ти це? — грубо відрізав старий, коротко потиснувши малій ручку, і пронизливо глипнув на неї з-під кошлатих брів.

Так він грізно дивився на неї, а мала, не відводячи погляду й не кліпаючи, почала його розглядати: старий зі своєю довгою бородою, густезними сивими бровами, що кущилися на переніссі, виглядав чудернацько, тож Гайді захотіла пильніше роздивитися. Тим часом підійшла Дорка з Петрусем, котрий притих, спостерігаючи за тим, що тут діється.

— Доброго дня вам, вую, — стала перед старим Дорка, — я ото привела до вас малу, дочку Тобіаса та Аделаїди, вже, мабуть, її і не впізнаєте. Вона ж тільки рочок мала, як ви останній раз її бачили.

— А нащо вона мені тут здалася? — буркнув старий. — Агов, — гукнув він до Петруся, — нема чого тут стовбичити, сьогодні ти й так спізнився, жени їх далі. І ще мої прихопи!

Пастушок відразу кинувся виконувати наказ, бо Вуй так зиркнув на нього, що йому одразу набридли всі ті оглядини, і його як вітром здуло.

— Вона, вую, буде тепер у вас жити, — кинулася Дорка відповідати на запитання старого. — Я що могла, то для неї робила, чотири роки її бавила. А тепер ваша черга прийшла, як не як — родина її найближча. Ось так.

— Ая, — пронизливо глипнув дід їй у вічі, — а як вона стане про тебе питати, плакати й скиглити, такому мацьопству[2] нерозумному завше чогось бракує, — що мені тоді з нею робити?

— А мене то не обходить, — прохопилася Дорка, — мені також ніхто не помагав і ніхто ніц не пояснював, взяла на руки і всьо, вперед, будеш нянькою! Їй заледве рочок, а мені й на себе треба було заробити, та й старенька мама на руках… А тепер мені на заробітки треба. Маєте сидіти з дитиною. І мастіть собі з нею голову тепер самі[3], куди хочете, туди малу й подіньте. Не хочете подбати — не мусите, але як станеться їй що, заслабне чи помре, не дай Боже, то буде тепер ваш клопіт. Ви за неї відповідальні й не минути вам кари небесної, бо не захотіли про ближнього попіклуватися. Бозя на небі все бачить.

Десь у глибині душі Дорка відчувала, що чинить недобре. Вона, власне, й розперезалася так, щоб придушити докори сумління, які її мучили. Бовкнула вона зі злості, правда, зайве, бо після її останніх слів Вуй рвучко підвівся з лави й так глянув на неї, що вона аж на кілька кроків відступила.

Старий тим часом гаркнув, вказуючи рукою на долину:

— Геть звідси! Йди звідки прийшла, і щоб я тебе тут більше не видів!

Дорці не треба було два рази повторювати. Мало не на ходу вона швиденько протуркотіла:

— Ну, дай Боже вам щастя! Тобі, Гайді, теж усього найліпшого! — і кинулася бігом з гори додолу.

Весь зворотній шлях до села вона не збавляла темпу. Все у ній аж стугоніло від хвилювання, щось подібне відбувається всередині котла паровоза, коли кочегар підкине в топку добрячу порцію вугілля! Та сила гнала її вперед, і вона не спинялася ні на хвильку, щоб віддихатися.

Коли Дорка пробігала селом, на неї звідусіль посипалися запитання. Все більше й більше односельчан дивувалися: чому вона без дитини. Люди добре знали Дорку, чия в неї дитина, та її сирітську історію.

Отож, поки Доротея мчала через село, з усіх сторін: десь із порога, десь із вікна до неї лунало:

— Дорко, а дитина де?

— Ти де дитину поділа, Дорко?

У відповідь Дорка неохоче кидала:

— Нагорі лишилася, у Вуя з полонини!

— Та у Вуя з полонини вона, чуєте!

Її помалу починали дратувати:

— Та як ти могла таке зробити?!

— Сиротинонька нещасна!.. — або ж: — Таку малечу там, нагорі, лишити!.. — і після цього знову: — Бідолашна сиротиночка!.. — лунало їй навздогін.

Дорка втікала із села так швидко, як могла. Вона аж зраділа, коли останні хати залишилися позаду «Недобре, все-таки, я вчинила, ой, недобре. Матуся, як помирали, дитину на мене лишили», — отак розмірковуючи, бігла вона далі. Єдиною втіхою була для Дорки думка: «Грошей зароблю, більше зможу допомогти». Вона раділа, що невдовзі не бачитиме людей, які дорікають за спиною. Подалі від них усіх, та ще й добрячих грошенят собі заробить!

Після того, як Дорка щезла з виду, старий знову усівся на лаву і, мовчки втупившись у землю, запахкав цілими хмарами диму зі своєї люльки. Тим часом Гайді весело та з цікавістю почала розглядатися навкруги. Найперш привернула її увагу прибудована до стіни хатки кошара для кіз. Мала заглянула туди, але нічого цікавого там не знайшла. Тоді дівчинка досліджувала далі, завернула за ріг хати й підійшла до старих ялин. Там у верховітті свистав та завивав дужий вихор. Гайді спинилася і прислухалася. Коли вітер помалу стих, вона завернула за наступний ріг і, обійшовши хижку довкола, підійшла до дідуся з другого боку: той сидів без поруху, понурившись й пахкав люлькою. Дівчинка встала перед ним і, заклавши руки за спину,