Читати книгу - "Гімназист і Вогняний змій"

вогко. Розумів — він собака, прогулянок вимагає його собача природа. Але радше дозволяв Юркові виводити себе на свіже повітря, ніж сам того хотів. Не любив далеко й довго вештатися, за півгодини вже сам тягнув хазяїна додому.

Зате сьогодні, побачивши сонечко й відчувши крізь прочинену кватирку приємне тепло, став у бойову стійку, збудився, застрибав, заскавчав. Під одним дахом із Туряницями бульдог мешкав не так давно, та старші уже вивчили Джентльменові манери.

— Зараз у вікно вистрибне, як не вивести, - зауважила мама.

- Діло кажеш, Раїсо Лук’янівно, - погодився тато. — Боюсь я, сьогодні довго гулятиме.

— Так нема чого боятися. Хто б ще твого сина так надовго з-за комп’ютера висмикнув.

— Хіба я довго за ним сиджу? — образився Юрко. — Ми ж домовилися...

- ...і ти все одно порушуєш, — зараз Іван Туряниця говорив серйозно. — Розумію, коли у справах. Тим паче, у наш час без комп’ютера скоро вже їсти не звариш. Але останнім часом, Юрію Івановичу, ви забагато сидите в мережі.

— На зборах у Першій зразковій батьків дуже просили контролювати, що саме вишукують діти в Інтернеті, — нагадала мама. — Тільки ж ми тобі довіряємо.

— Коли так, для чого завели?

— Я випадково помітив: минулої ночі ти не спав допізна.

— Може, я читав.

Напевне читав, — погодився тато. — Але не книжку. Бо світло горіло не над ліжком, а над письмовим столом.

Підглядав? — протягнув Юрко. — Хіба в нас дома так робиться?

— Я точно визначаю, звідки падає світло, що пробивається в щілину між дверима, — інженер Туряниця говорив спокійно. — Ми домовилися, що ночами ти за комп’ютером не сидиш. Давай так, пане гімназисте: ми з мамою сказали — ти почув. Сьогодні бажано від Інтернету утриматися.

— Тим більше, погода гарна. Гуляйте, — мама мала на увазі сина й бульдога.

Джентльмен чи то справді зрозумів, чи собача чуйка не підвела — застрибав радісно, передчуваючи довгу прогулянку. А Юрко лише старанно удав, що його це напружило. Бо насправді від самого ранку придумував причину, яка б дозволила піти з дому на довше, ніж завжди.

Він зібрався сам прогулятися до Златоустівської, аби на власні очі побачити згарище. Оглянути й обмацати там усе. Раптом ще якусь підказку знайде, окрім значка. А на таку серйозну експедицію час потрібен. Ну, а коли батьки самі відправляють — чудесно, навіть пояснювати нічого не треба.

Зібрався, вдягнувся, начепив бульдогові поводок на нашийник.

До побачення, гарного всім дня — гайда гуляти.

Від вулиці Петлюри інакше й скорше, ніж на власних двох, не дістатися.

Ходити Юрко любив, особливо — у таку погоду. Бо дощ і холод недолюблював, у чому сходився з Джентльменом. Вони йшли вулицями й переходами, зрізали шлях наскрізними проходами, а гімназист заглибився в свої думки. Тож незчувся, як дістався до потрібного місця.

Знищений вогнем флігель темним привидом мерехтів у глибині старого двору. Юрко зупинився, притримав собаку. Покрутив головою, видивляючись підозрілих. Нікого не побачив, хіба двоє місцевих волоцюг товклися неподалік. Один — у старій, помітно брудній камуфляжній куртці, що була йому завелика, таких самих плямистих штанях і важких, не по погоді, гумаках. Лице до половини закривала колись оранжева, а тепер — брудно-коричнева плетена шапочка. Щоб бачити свого приятеля з-за її країв, плямистий мусив піднімати голову.

І ще не ясно, чи були вони товаришами з іще менш охайним тином, давно неголеним, чию голову накривала на диво новенька й зовсім недоладна кепка-бейсболка з великим козирком. Такі роздають безкоштовно, рекламуючи якусь фірму, й, схоже, небораці перепало таке щастя задарма. Так само і плащ, майже новий, лиш на спині трохи розірваний. На ногах — джинси і старі, добротні й дорогі колись кросівки.

Схоже, волоцюги мляво, більше для порядку гиркалися. Про що говорили, Юрко не розумів та й дослухатися не особливо хотів. Може, ділили територію — сто разів таке вже бачив. Чи згадували один одному давні образи. Та навіть такі вуличні аборигени заважали, бо були небажаними свідками. Не хотілося потрапляти на очі навіть їм. Тож Юрко товкся в дворі без жодної мети, сам не знаючи, на що чекає.

Бульдог виручив. Загарчав, повернувши пласку морду в бік неохайної парочки. Бейсболка щось прогугнявив, замахав руками, але Шапочка взяв колегу за лікоть, ще й став так, аби затулитися ним від можливого нападу. Гукнув тільки хрипато:

— Забери кобеля, пацан!

— Не вкусить! — навіщось озвався Юрко.

Бейсболка з Шапочкою не зважили — забралися з двору скоренько, і слід прохолов. Дженка гавкнув навздогін, беззлобно, для порядку хіба. Потому сів, глянув на хлопця запитально.

— Добре все зробив, — похвалив гімназист. Тільки тепер тихо поводься. А ще краще — стій тут. На чатах, — прочитавши в бульдожих очах нерозуміння, пояснив терпляче. — Як хто прийде чужий, ти гавкни. Хоча, — почухав потилицю, — гавкай, кого б не побачив. Тут, знаєш, свої не ходять. Усі чужі.

Сказавши так, Юрко підвів Джентльмена до найближчої стіни.

Припнув за поводок до низу пожежної драбини.

— Я скоро, — промовив.

А затим зник у непривітній, обгорілій з усіх боків прямокутній шпарині, що колись була парадним входом.

Розділ п’ятий
Тут знову згадають Вогняного Змія, а гімназист потрапить у безвихідь

Усередині було непривітно.

Та й що привітного в будівлі, яка вигоріла зсередини. Якби це був просто старий покинутий будинок, уява мимоволі б розігралася. Й перед очима напевне могли постати мешканці, котрі населяли флігель сто років тому. Ба навіть п’ятдесят, все одно далеко, все воно історія, все в минулому. А так — суцільна незатишна руїна. Тхнуло