read-books.club » Публіцистика » Щоденник про війну в Палестині 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденник про війну в Палестині"

182
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Щоденник про війну в Палестині" автора Гамаль Абдель Хусейн Насер. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 11
Перейти на сторінку:
була можливість зміцнити себе. Під його прикриттям він сподівався зайняти вигідні позиції, тож коли перемир’я скінчилося, зумів розпочати операції з позицій, що давали найбільше переваг для досягнення його мети. Ситуація була добре зрозумілою кожному, хто кидав погляд на карту чи дивився в напрямку до іншої сторони. Та не було жодних ознак того, що наше вище командування усвідомлює, що відбувається реально. Воно справляло враження, що повністю поглинуте детальним записом подій, що трапились від початку боїв до перемир’я. Характерною особливістю ситуації, що найбільше привернула його увагу і яка була описана в щохвилинних деталях було те, як вояки штурмували вороже поселення із вигуками: «Його Величність, світлість Господа» (Форма звернення до короля Єгипту Фарука І (1936-1952) – прим. перекладача). Нині це було саме тим, що вже не повторювалось. Атакуючі вояки почувались досить розгублено через ворожий вогонь і такого не могло трапитись, щоб хтось із людей кричав: «Його Величність, світлість Господа.»

Минали дні, а моя стурбованість зростала. В Асдуді у мене не було вагомої причини для невдоволення. Ми мали все необхідне, навіть у надлишку. Ми проводили дні так, ніби ми були в бараках у Кахірі. Сміх заповнив наші траншеї та різні дотепи ходили колом по наших позиціях. Деякі дотепи, що смішили нас, повинні були б скоріше засмучувати. Одного дня я підійшов до рядового із нашого батальйону і, хоч у мене не було вагомої причини, вирішив запитати його, просто щоб дізнатись, як він розуміє наші дії в Палестині.

– Що ми тут робимо, солдате? – запитав я його.

Солдат дав таку відповідь, яку я ніколи не забуду.

– Ми на маневрах, сер. – відповів він.

– Маневри… де відбуваються маневри, солдате? – сказав я зі здивуванням.

– На маневрах поблизу Рубейкі [Залізнична станція в Єгипті посеред пустельної лінії між Кахірою та Суїзом], сер. – солдат відповів так, ніби говорив очевидну правду.

Регіон Рубейкі лежав на шляху до Суїза та був місцем, де єгипетська армія проводила щорічні маневри. Ми були тоді на маневрах поблизу Рубейкі та не воювали в Палестині. Чи принаймні так думав рядовий з нашого батальйону. Та хіба це його провина?

Я занепокоївся вищим командуванням і вийшов прогулятись до наших позицій, щоб подивитись який настрій в офіцерів. На стану заперечувати, що насправді я намагався завербувати декотрих з офіцерів до нашої Організації вільних офіцерів. У своїй розмові з офіцерами я прямо не говорив про суть справи. Я не хотів ані відволікати їхні думки від їхнього найближчого оточення, ані відволікати їхню увагу від ворога, що підстерігає їх. Мій метод на той час полягав у двох намірах. Перший – завоювати довіру того, із ким я розмовляв. Другий – якомога більше зміцнити особисті зв’язки. Я був упевнений – і досвід це сповна підтвердив – що довіра і особиста дружба безсумнівно перейдуть у щось глибше в підходящий момент. Сьогодні, коли дивлюсь навколо, я бачу багато членів Організації вільних офіцерів, котрих я вперше зустрів у траншеях протягом того дивного періоду нашого життя, який ми провели в Палестині.

Перемир’я добігало кінця. Атмосфера млявості на фронті змінилася відчуттям ганьби та каяттям совісті. Були зроблені запізнілі спроби тренувати бійців. До нас дійшли відомості про очікуване прибуття бронетанкових військ та підкріплення. У штаб-квартирі відбулося декілька нарад, на яких обговорили можливі непередбачувані обставини вкінці перемир’я. Вранці 28 червня наш батальйон був попереджений про атаку в нез’ясований день на нез’ясований об’єкт. Однак усе це справляло дивне відчуття. Ми усі були серйозними. Але який-не-буть ледве помітний дріб’язок в організації позицій кидав тінь сумніву. Те, що мало найбільшу схожість до чогось серйозного, однак – і це було дивним – виявлялось неправдивим. Відчуття, що перемир’я триватиме постійно, що бій не буде продовжений, що війна є політичним маневром, усе ще панували у траншеях.

Приблизно в той час я був присутній на нараді у штаб-квартирі бригади. Я досі пам’ятаю, як сидів там за столом, то був сповнений думки, що упевненість цілковито відсутня в запропонованому на нараді плані. В мене виникло відчуття, ніби сиджу перед сценою. Усі ті, хто стояв попереду сцени офіційно завершили свої ролі, але грали їх напружуючись. Однак на сцені кожен знав, що це всього-лише роль, яку він грає, після закінчення якої, він знову повернеться до себе справжнього. Все це ясно суперечило бойовому духу, яким я його розумів. Пов’язати себе із боєм та підготуватись до нього – це не роль, яку слід бездоганно зіграти. Це питання життя і смерті також, певною мірою. Проте упевненості не було, тому не було й залишків справжнього бойового духу.


Мал. 2 – Центральна частина території, де відбувалися описувані події.


30 червня я відвідав другу нараду в штаб-квартирі бригади у якості штабного офіцера шостого батальйону. Ми очікували на інструкції від нашого вищого командування щодо подальших кроків після закінчення перемир’я. План полягав у тому, що нам слід провести ефективні операції вздовж усього фронту. Що стосувалось нашого сектору, сьомий батальйон, який прибув незадовго перед тим, як почалось перемир’я, мав висунутися вперед і зайняти Бейт Дурас. Наш батальйон, шостий, мав одразу зайняти Суафір Гарбію (Колишнє палестинське село, знищене ізраїльтянами 1948. Лежало за 30км на північний схід від Гази – прим. перекладача) та Суафір Шаркію (Колишнє палестинське село за 32км на північних схід від Гази – прим. перекладача). Я, звісно ж, не вважав за доцільне дискутувати щодо цього плану. Ми провели нараду не для того, щоб обговорити справи, а для того, щоб отримати наказ і повідомити нагору, що ми йому підкоряємось.

Але в думках я не міг стриматися від обговорення плану, хоч я і не промовив єдиного слова, яке б виражало протест. Те, що роїлося в моїх думках було доволі простим і прямим: на тих цілях, що ми запланували захопити, в день оголошення перемир’я і ще задовго до нього, зовсім не було ворожих військ. Чому наше вище командування не звеліло захопити їх тоді? Чому дозволило ворогу зайняти ці позиції під час перемир’я й дало йому цілий місяць на те, щоб окопатися і зміцнити там свою владу та лише після усього цього вирішило атакувати їх? Та це було не все. Ворог насправді почав навідуватись до цих позицій приблизно через два тижні відтоді, як почалось перемир’я. Наші патрулі їздили прямо до цих позицій і деколи приносили з собою звідти чудовий виноград, який ми називали бейтдураським.

1 ... 5 6 7 ... 11
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник про війну в Палестині», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник про війну в Палестині"