Читати книгу - "Щоденник про війну в Палестині"

Тієї ночі ми регулярно обмінювались пострілами з ворогом. Я не міг зібратися з думками. Вони витали далеко над полем бою. Я запитував себе: «Чому ми прийшли на заміну в битві за Ніцаним?» Нашим офіцерам та бійцям не бракує сміливості. Та це, напевно, єдиний обнадійливий аспект ситуації. Все інше тільки викликає тривогу. Я блукав у своїй уяві над усім фронтом. Мені здавалось, що наші розкидані війська виріджуються іще більше в міру наближення до лінії фронту на зустріч із ворогом. Нечисельні, сформовані для захоплення величезного шматка території, вони перетворювали себе у поодинокі застави, головною відповідальністю яких став самозахист. Жодного резерву, який можна було б кинути в атаку, не було. Ми припинили битися як армія та перетворилися в поодинокі некоординовані групи після нашої появи у Палестині. Результатом усього цього було те, що ворог зумів ясно вказати нам на наші розкидані позиції. На відміну від нас, він мав здатність пересуватися, концентруватись і атакувати. Я продовжував запитувати себе: «Що змушує нашого командира підрозділу так чинити? Що змушує його так розкидати сили? Чому він просунувся вперед на таку відстань, ставлячи свої сили під удар ворога в усіх напрямках?»

Звістки про перемир’я (29 травня 1948 Рада Безпеки ООН закликала обидві сторони до перемир’я на чотири тижні – прим. перекладача) почали поступово надходити до траншей. Ми отримали наказ припинити вогонь о 6 ранку в п’ятницю і розмови про політичну війну поновились. Однак ворог не розглядав цю війну як політичну. Рівно за шість годин до припинення вогню я отримав інформацію, що ворожі підрозділи перерізали дорогу між Межделем та Асдудом. Близько до обіду ми змогли відкинути ворога від позицій, через які проходив шлях нашого постачання і на яких він уже почав окопуватися. Якби ворог залишився на цих позиціях, він мав би можливість перехоплювати всі поставки та підкріплення, що йшли до нас протягом періоду перемир’я. В обід я поїхав на джипі до позиції, яку ворог намагався зайняти. Я вперше побачив трупи ворогів із розкиданим навколо оснащенням.

Я стояв на гребні гори поблизу цього місця й мої думку знову почали витати. Я був на пагорбі в Палестині між Межделем та Асдудом. Величезне темно-синє море простягалося в край до горизонту. Червоне сонце опускалося за морем, створюючи неймовірне видовище. Поряд зі мною лежав труп ворога, що намагався вбити нас, але його вбили ми. На сході простягались наші розпорошені війська, котрі виконували свій обов’язок у міру своїх сил, не дивлячись на несприятливі обставини. На півдні розташовувалось наше вище командування, яке жило в полі та вело політичну війну. На південному заході від мене лежала наша столиця, що мала мінімальний контроль над нами й відправляла нас куди бажала, нинішнім бажанням якої було те, що нехай буде воєнний стан без війни. А десь далеко, у Нью-Йорку сидить група із одинадцяти людей, котрі прийняли рішення що битва, в якій ми брали участь, повинна припинитися, і рішенню яких ми мусимо підкорятись. Я вдихнув у легені морський бриз і повернувся до машини обминаючи трупи, що лежали при дорозі й запитували мене:

«Що далі? Що доля приберегла нам на запас?»

IV

До перемир’я в нас був воєнний стан без війни. Після перемир’я в нас виник стан миру без миру. В нашому строю панувало загальне відчуття, що бої не будуть продовжені. Безперечно, підґрунтям для цього почуття був міф про політичну війну. Наш зовнішній вигляд також, без сумніву, посилював це відчуття. Ми вступили у війну без підготовки і щоразу пропускали нагоду вжити нормальних запобіжних заходів, які повинна вживати армія у військовий час. Наш командир підрозділу залежав від інструкцій, що приймалися в Кахірі й не мали відношення до потреб ситуації. У Нью-Йорку, де засідала Рада Безпеки ООН, сиділи ті, хто міг змусити нашу зброю замовчати рухом руки. Результатом усього цього була поява байдужості в наших позиціях. Будучи поблизу Асдуда, як штабний офіцер шостого батальйону, я із ледь приховуваною тривогою спостерігав за ситуацією. Мою тривогу посилило те, що поки все це відбувалося по наш бік лінії зіткнення, на протилежній стороні була висока активність, яка в усіх деталях була протилежністю нашому стану справ.

Поблизу Асдуда була висока вежа, на яку я підіймався і спрямовував погляд в напрямку до ворожої лінії. Там не було тиші, не панувало перемир’я. Постійна метушня протягом білого дня й багато їхніх секретів були видані не дивлячись на спроби приховати їх під покровом темряви. Вночі я часто залишав батальйон штаб-квартири, що розміщувався в будівлі залізничного вокзалу, й піднімався на вежу. Там я волів залишатись безперервно протягом чотирьох годин, зосереджуючи увагу на нашій тихій стороні та на протилежній. З висоти вежі виднілись вогні віддалених поселень, а поміж поселеннями туди-сюди рухалися вогні. З вершини вежі було ясно видно усю військову обстановку. Дні, коли відбувався бій були, наскільки ми мали відношення до бою, днями війни без війни. Зате для ворога це були дні справжньої війни. Дні перемир’я стали для нас днями миру без миру. Зате для ворога вони ніколи не були днями миру.

Я регулярно отримував розвіддані про те, що відбувається на протилежній стороні. Судячи з карти, ситуація були близькою до того, що було видно з вершини водонапірної вежі Асдуда.

У перший день перемир’я ворог вирушив до арабського села Абдіс (Село лежало за 30км на північний схід від Гази. Було повністю виселене в дні, коли Насир веде свою розповідь в цей момент – прим. перекладача), яке глибоко проникало в наш бік фронту. Він ішов у протилежний бік від Бейт Дурасу (Єврейське поселення, 10км від Межделю – прим. перекладача). Ворог уже захопив Джусейр (Палестинське село, що лежало за 35км на північний схід від Гази. Станом на 1948 проживало 1369 мешканців. Знищене ізраїльтянами – прим. перекладача), Аслудж (Бедуїнське поселення, у якому згодом розмістився підрозділ «Братів-мусульман» – прим. перекладача) і Джуліс (Палестинське село, що лежало за 26км на північний схід від Гази. Було знищене за винятком кількох будинків. До 1948 проживало 1195 мешканців – прим. перекладача). Він намагався проникнути зі своїми конвоями через нашу лінію, щоб досягти ізольованих у Негеві (Пустельний регіон на півдні сучасного Ізраїлю. Хоча історично Негев є окремим регіоном, на поч. 1920х був включений до складу британської Підмандатної Палестини – прим. перекладача) поселень. Ворог явно не сприймав перемир’я всерйоз. Для нього це