Читати книгу - "Поза межами болю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Замовк.
Пускаються в дорогу, щоб зійти з гірського хребта, пірнути в сіру млу і пройти крізь неї на землю.
Може, там глибоко внизу, є життя й людське серце.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Однак усі зусилля даремні.
Праворуч і ліворуч тільки стрімкі обриви, по котрих і дикі кози не були б в силі збігти в долину.
Після довгого блукання вони бачать, що перед ними стелиться тільки один-однісінький шлях, яким пішли їх товариші.
Де вони?
Розтоптаний хробак уже зник на крайнебі в морі мли.
— Не можу йти... не можу стояти... Ноги тремтять... тремтять... — шепче Бояні.
Сідає на сніг.
Важка втома тягне других живосилом додолу.
— Не сідаймо,— кличе Сабо,— це смерть!
Та дарма.
І він сідає разом із другими.
Тільки Добровський стоїть і шукає чогось у темних хмарах, на горах і в густій млі над дебрами.
Здається, що його вухо намагається вловити якісь звуки, котрі тільки він сам чує.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, ні.
Ніхто й нічо не відзивається на голос болю й туги їхнього серця.
Здається, що вся природа заперла дух і прислухається до кроків таємного великана, що тихо йде верхами гір.
То знов ховається по безоднях, щоб люде його не бачили й не чули його кроків.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Серед незбагненної, безконечної, могильної тиші доходить до їхньої душі, як останній сон, якийсь давно вже завмерлий голос із далеких, сонячних країн.
І тихесенько гомонить і бринить, як мушка в зеленій, сонцем леліяній траві.
Наче з-поза сумерків віків... з безкраїх засвітів... із-за океану вічності... ніжно... мрійно... тихесенько... гомонить:
— Тату... тату... сину!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони стрепенулись і глянули на себе.
Всі тремтіли в лихоманці.
Бояні лебедів:
— Огонь... огонь... огонь...! Згинемо без огню.
Недалеко найшли присипаний снігом корч.
З великим зусиллям одчімхали галузки та відтяли його при самім корінні.
Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?
— Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться,— глузував Добровський.
Але ще три дні тому вони мусили спалити їх.
Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.
— Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...— шепнув.
— Дай спокій,— відповів Добровський.
Оця скрипка — це його очі...
Кожний відтяв сухий шматок зі своєї одежі.
Однак огонь погас.
Сабо почав із якоюсь дивною рішучістю:
— Щоб огонь горів, не вистачить кілька онучок. На це треба цілого убрання.
Добровський глянув на нього допитливо:
— Відкіля взяти цілого убрання? Коб тут іще був труп серба.
Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:
— Незабаром найдеться між нами не один труп, менше або більше... Одначе треба, щоб це сталося вже скоріш...
— Як ти це міркуєш?..— шепнув Ніколич і з жахом подався назад.
— Віддирання шматків одежі безцільне. Сентиментальність — смерть. Тверезо думати! Сяк чи так, один із нас найскорше згине...
В поглядах товаришів вичитав Сабо мовчазне і тривожне питання й відповів:
— Ну... як уже слід мені висловитись виразно, то... один із нас мусить умерти...
При останніх словах Саба нова струя морозу, студена, наче смерть, нагло прошибла душу й тіло товаришів. Щось нараз наче обвалилося в них, і з румовищ якась несамовито люта сила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поза межами болю», після закриття браузера.