Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

Зате Маеґліна, сина Королевої сестри, теж впливового в Ґондоліні, від'їзд юнаків анітрохи не засмучував, позаяк він не любив людського поріддя, а до того ж заздрив братам через королівську прихильність до них. Він і сказав Гурінові:

— Король виявляє велику ласку, значно більшу, ніж ти можеш уявити. Адже колись когось конче зацікавить, з якого дива задля двох шахрайкуватих людських дітваків скасували суворий закон. Було би безпечніше, якби, не маючи іншого вибору, ви залишилися тут служками до кінця ваших днів.

— О, так, королівська ласка велика, — відказав Гурін, — але якщо самого нашого слова не досить, то дамо вам і клятви.

І брати поклялися ніколи не викривати радників Турґона та зберігати в таємниці все, що побачили в його володіннях. Тоді вони вийшли, і приспілі орли понесли їх у ніч, і опустили в Дор-ломіні якраз перед світанням. Рідний народ зрадів, побачивши їх, адже гінці з Бретілу вже доповіли, що брати зникли. Але ті навіть власному батькові не зізналися, де побували, сказавши тільки, що з-посеред дикої місцини їх урятували орли і принесли додому. Та Ґалдор промовив:

— Виходить, ви цілий рік мешкали у глушині? Чи, може, орли прихистили вас у гніздах? Але де би ви тоді здобули їжу й оце пишне вбрання, що повернулися, неначе юні принци, а не волоцюги з лісу?

— Задовольнися, батьку, і тим, що ми повернулися, — відказав Гурін, — бо нас відпустили під клятвою мовчання. І клятва та досі на нас.

Тоді Ґалдор припинив розпитувати, але й він, і ще багато хто здогадався про все. Бо й орли, і клятва мовчання наводили людей на думку про Турґона.

Тож дні минали, а тінь страху, кинута постаттю Морґота, подовжувалась. Але в році чотириста шістдесят дев'ятому з часу повернення нолдорів до Середзем'я поміж людей і ельфів ожила надія; бо пролетіла чутка про подвиги Берена та Лутіен і про ганьбу, завдану Морґотові в його ж володіннях на теренах Анґбанда, а дехто навіть казав, що Берен і Лутіен досі живі чи повернулися від Мертвих. А ще того року майже здійснилися величні наміри Маезроса, й оновлена міць елдарів і едайнів зупинила просування Морґота, а орків прогнала геть із Белеріанду. Після того почали говорити про великі прийдешні перемоги, до яких Маезрос поведе об'єднані сили, і поквитається за Браґоллах, і зажене Морґота під землю, і поставить печать на Дверях Анґбанда.

Лише пильність мудріших не вдалося приспати. Вони боялися, що Маезрос надто рано виказав зростання його сили, тож Морґот матиме досить часу, щоби приготуватись і дати відсіч. «Нові й нові виплодні зла роїтимуться в Анґбанді, так що ні ельфи, ні люди про те не підозрюватимуть», — казали вони. Ніби на підтвердження тих слів, восени того-таки року лихий вітер примчав із-під свинцевих небес Півночі. Згубним Подихом назвали його за отруйність; і восени того року в північних землях, що межують із Анфауґлітом, було без ліку хворих і померлих, головно діти чи підлітки з Дому Людей.

Тогоріч Турінові, сину Гуріна, виповнилося п'ять літ, а його сестрі Урвен на початку весни минуло три. Коли дівча гасало полями, її волосся нагадувало жовтаві лілеї посеред трави, а сміх звучав, наче плюскіт того струмка, що збігав, співаючи, з пагорбів побіля стін батьківського дому. Нен-Лалаіт називався той струмок, і за його найменням удома всі кликали дитину Лалаіт, бо в її присутності серця наповнювала радість.

А ось Туріна любили менше. Він виглядом і духом удався в матір: темноволосий, невеселий, неговіркий, хоча розмовляти навчився рано, на вигляд старший од своїх літ. Турін важко пробачав несправедливість чи насмішки, а до того ж синові передався і батьків пломінь, тож траплялося йому бувати запальним і лютим. Однак його легко проймали жалощі, а біль і смуток живої істоти зворушував до сліз. Цим він теж нагадував батька, бо Морвен була сувора до всіх, як і до себе. Турін любив матір, її чітку зрозумілу мову. Батька ж бачив нечасто, бо той зазвичай бував десь далеко від дому з військами Фінґона, які охороняли східні кордони Гітлуму, а коли повертався, то жваве, переповнене чужинськими словами мовлення, жести і недомовки Гуріна бентежили сина, тривожили його. У той час усе тепло серця Турін віддавав Лалаіт, сестричці. Хоча грався з нею тільки зрідка, проте любив оберігати її непоміченим, спостерігаючи, як ходить поміж травами або під деревами та виводить пісні, які діти едайнів складали давним-давно, коли на їхніх устах іще грала мова ельфів.

— Прегарна, мов дитятко ельфів, наша Лалаіт, — казав Гурін, звертаючись до Морвен, — але ненадовго, на жаль! Утім, через це вона, мабуть, іще прекрасніша та любіша.

І Турін, почувши ці слова, довго міркував над ними, проте так і не зрозумів. Бо не бачив дітей ельфів. У ту пору ніхто з елдарів не жив постійно на батькових землях, і тільки раз довелося хлопцеві побачити, як король Фінґон, у блиску срібно-білих шат, проїхав Дор-ломіном у супроводі багатьох володарів і переправився мостом через Нен-Лалаіт.

Суть батькових слів розкрилася наприкінці року. Згубний Подих дістався Дор-ломіну, Турін захворів і довго бився в лихоманці у полоні темних снів. А коли зцілився, бо доля призначила, щоби життєва снага перемогла недугу, то запитав про Лалаіт. Одначе нянька відказала:

— Не згадуй Лалаіт, сину Гуріна, а про сестру твою, Урвен, питай вістей у матері.

І коли Морвен прийшла, Турін мовив:

— Я вже не хворий і хочу побачити Урвен, але чого мені віднині не згадувати Лалаіт?

— Бо Урвен померла, і сміх затих у нашому домі, — відказала вона. — Але ти живий, сину Морвен, і живий Ворог, котрий заподіяв нам отаке.

Ні його, ні себе вона не намагалася втішити, адже зустрічала горе мовчанням і холодом у серці. А от Гурін тужив не криючись, і взяв він до рук арфу, і хотів було він скласти похоронну пісню, та не зміг, і зламав він арфу, і, вийшовши з дому, простягнув він руки до Півночі, й крикнув:

— Кривднику Середзем'я, зустрітися би з тобою віч-на-віч і завдати такої ж кривди, як володар мій, Фінґолфін!

Ночами, залишаючись на самоті, Турін гірко ридав, але при Морвен ніколи не згадував імені сестри. Єдиному другові в той час звіряв він скорботи і розповідав про домашню пустку. Той друг звався Садор, він був хатнім слугою в господі Гуріна, кульгавим і непомітним. Раніше Садор мешкав