Читати книгу - "Сліди залишаються"

від швейцара здавалось їм безнадійним, але й того, що він сказав, було вже досить. Виходить, чоловік у білому збрехав їм і про дівчинку — в нього немає ніякої дитини. Чи, може, бай Ламбі не знає? Хлопчаки стояли розгублені коло мовчазного швейцара і не знали, що робити. Першим опам’ятався Пешо.

— Перевіримо в списку! — сказав він тихо. — Адже кожен будинок має список людей, які живуть у ньому.

Список висів біля вхідних дверей будинку, на великому дощаному ящику, в якому були закриті електролічильники всіх квартир. Не дуже важко було знайти прізвище та ім’я Асена Т ороманрва і прочитати все, що про нього написано. Він жив на четвертому поверсі, квартира номер три. Йому п’ятдесят три роки, одружений, за професією торговець. Крім нього, було вписана і Воскресія Тороманова, сорок п’ять років, дружина Асена Тороманова, домогосподарка. Більше в квартирі номер три ніякого іншого імені не згадувалось — ні дитини, ні дорослого.

Хлопчики мовчки вийшли з будинку і повернулися в кімнатку Кости. Всі троє напружено розмірковували, але на чомусь певному вони не могли зупинитись.

— Сказав я вам! — нарешті пробурмотів Веселин. — Бачите?

Коста і Пешо сердито глянули на нього. Що він їм сказав? Нічого не сказав.

— Тут щось є! — урочисто промовив Веселин.

— Що є? — похмуро спитав Пешо.

— Не знаю, що, але діла в цього чоловіка не чисті. Він весь час дурить нас. Спочатку збрехав про будинок, потім про дівчинку. Ясно, що в нього немає ніякої дівчинки. Навіщо ця людина бреше?… Тут щось є!…

Всі троє знову замовкли: потік дивних і плутаних думок просто закружляв їх.

— Тут є й інший бік справи! — обізвався Пешо. — Хто кинув тоді ключ? Якщо в нього немає дівчинки — або він сам, або його дружина. Мені незрозуміло, навіщо людині кидати ключ крізь вікно, а потім ходити й шукати його. Якщо ключ потрібний їй — вона не кидатиме його, а якщо непотрібний — не шукатиме. Це ж не маленька дитина, яка не знає, що робить!

Цей останній висновок був настілький ясний і простий, що хлопці здивовано подивилися один на одного.

— Тут щось є! — знову урочисто промовив Веселин, і очі його засяяли.

— Так, цього разу всі троє упевнилися, що тут щось є, але що саме? Може, щось цікаве і важливе, а може й щось випадкове! Як зрозуміти, як проникнути в цю досить дивну історію? — Хто його знає! — посміхнувся Коста. — Може, це якась дурниця!

— Ні, ні, ні! — енергійно заперечив Веселин. — Я гадаю, що тут криється щось погане! Чому він обдурив нас, в якому будинку живе? Думаєш — заради розваги? Мабуть, не хотів, щоб знали, де він живе. Значить, винуватий, не зовсім чисті в нього діла!

— Цікаво, чому він знову не пошукав свого ключа? — спитав Коста. — Правду кажучи, вся ця історія здається мені страшенно заплутаною.

— Ще й яка заплутана! — задоволено вигукнув Веселий. — Кажу ж вам!

— Тепер побачимо, як він відімкне свої двері, коли повернеться, — трохи єхидно зауважив Коста.

— Може, дружина відкриє йому зсередини? — сказав Пешо.

— Дружина? — тріумфуючи, вигукнув Веселий. — Дружина ж його в крамниці. Продає там… брошки…

— Правильно! — погодився Коста. — В обід дізнаємось про все!

Але до обіду залишалося ще дві години. Цей час хлопчаки перебули у невеличкому скверику, який знаходився напроти житлових будинків. Час минав страшенно повільно. Розмова не клеїлася, думки раз у раз поверталися до загадкової історії з ключем. Час від часу Коста заходив до своєї швейцарської, але не міг залишатися там довго і знову повертався до друзів. Коли минула година, хлопці почали непокоїтись. Вже обід — певно, їх чекали вдома, певно, матері повідчиняли вікна і шукали їх на вулицях. Всі троє причаїлися за кущами бузку, але ні на мить не випускали з зору вулицю.

— Знаєте що? — запропонував Коста. — Ви йдіть обідати, а я стежитиму!

Пешо і Веселин категорично відмовились. Хоч час минав повільно, їм тут було цікаво, вони почували себе майже як мисливці в засідці. Особливо збудженим і схвильованим був Веселин — безперервно якісь фантастичні думки з’являлись в його голові, йому ввижались злочинці, бандити, диверсанти. Та висловити вголос свої думки він не наважувався — відчував, що товариші його все ще сумніваються.

Нарешті чоловік у білому з’явився в кінці вулиці. На цей раз він був не сам — поруч з ним ішла худа жінка з рудуватим фарбованим волосям, досить гарно одягнена. Хоч вона була вже не молода, губи її були так яскраво нафарбовані, що здавалися такими ж чорними, як її туфлі і лакова сумочка. Як і кілька годин тому, чоловік у білому ніс у руках велику базарну сумку, цього разу досить наповнену, бо окрайці кількох білих хлібин висувалися назовні.

Хлопці заклякли на місці.

— Знаєте що? — промовив тихо Коста. — Я піду за ними! Побачу, куди зайдуть, як відімкнуть. Ви ждіть тут!

Не чекаючи відповіді товаришів, Коста нишком вийшов із засідки. Пешо і Веселин бачили, як він повільно перейшов вулицю, як зачовгав босими ногами по тротуару, як неуважно роздивлявся по поверхах, неначе сподіваючись побачити там якогось знайомого. Коли подружжя Тороманових зайшло в будинок, Коста прискорив ходу і ввійшов за ними. Вулиця знову залишилась безлюдною.

Минуло п’ять хвилин, які здалися хлопчикам цілою вічністю.

Нарешті, Коста вийшов з будинку і швидко попрямував до них. Вже по його розчервонілому обличчю вони зрозуміли, що трапилось щось. Він просунувся крізь, густе віття кущів і сій на землю.

— Що трапилось? — спитав нетерпляче Пешо.

— Трапилось! — загадково відповів Коста, навмисне зволікаючи з розповіддю, щоб збудити їхню цікавість. — Дивні діла! Чоловік спинився перед дверима квартири, сунув руку в кишеню, вийняв звідти ключа і спокійнісінько відімкнув!

— Бачите? — вигукнув знову Веселин. — Казав я вам? Значить, обмінений ключ не від його квартири!

— А може, він має два ключі від квартири? — сказав Пешо, хоча вже сам не вірив цьому.

— Та він же сказав, що не має другого ключа! — вигукнув Веселин.

— Значить, знову нас обдурив!

Коста, який таємниче мовчав, раптом втрутився:

— Я надумав щось! — сказав він: — Адже один ключ його у нас? Після обіду, коли вони обоє підуть з дому, ми піднімемося нагору і перевіримо, чи може наш ключ відімкнути його двері.

— Геніально! — крикнув захоплений Веселин.

— Здорово ти надумав! — додав Пешо.

Ухваливши рішення, хлопчаки заспокоїлись. Пешо і Веселин пішли обідати, Коста залишився спостерігати за будинком. Ні в якому разі не можна було проґавити вихід Тороманових. Це необхідно, щоб мати змогу виконати завдання.

Гамір за вікном

О четвертій годині дня подружжя Тороманових вийшло з будинку і повільно пішло вулицею.

Цього разу