Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

тебе, то в цьому є якийсь сенс — вони ж мали тебе за свою дитину: годували, одягали, не кривдили, навіть дечого навчили, і тепер ти добре вихована. Отож вони якоюсь мірою мають право й питати з тебе. А я не знав нічого, крім побоїв, штурханів та лайки, і був радий хіба лиш тоді, коли мене полишали на самого себе. То що я кому завдячую? Те, що на мене витрачено, я відробив уже сто разів. Ні, далі терпіти цього я не буду. Не буду — і край! — вигукнув він, грізно нахмурившись і стиснувши кулаки.

Еліза злякано тремтіла і не озивалась ані словом. Вона ще ніколи не бачила чоловіка в такому стані, і її лагідна вдача немовби похилилася від цього спалаху гніву, як тростина від буревію.

— Ти пам’ятаєш бідолаху Карла, собачку, якого ти мені подарувала? — знову заговорив Джордж. — Той пейсик був чи не єдиною моєю втіхою. Він спав разом зі мною, не відходив од мене ні на крок і асом так дивився мені в вічі, немов розумів усі мої почуття. Так от, кілька днів тому я годував його недоїдками, які підібрав біля дверей кухні; коли це йде хазяїн і ну мені вичитувати: собака, мовляв, живе його коштом, і що то буде, коли кожен негр заведе собі собаку, — а тоді звелів почепити йому на шию каменюку й кинути в ставок.

— Ой Джордже, але ж ти цього не зробив?

— Не зробив! Я — ні, а він — зробив. А коли бідолашний собака став потопати, ще й камінням його закидав разом з отим своїм Томом. Сердешний песик! Він так жалісно дивився на мене, наче питав, чому я не хочу його рятувати. А потім мене відшмагали за те, що я не втопив його сам. Ну, нехай — хазяїн ще відчує на собі, що мене побоєм не зігнеш. Настане такий день, якщо він не схаменеться.

— Що ти замислив, Джордже? Не чини зла, прошу тебе!..

— Я й сам хотів би бути добрим, але серце мені пече, мов огнем, і я не маю чим цьому зарадити. На моєму місці і ти відчувала б те саме, та, певно, зараз і відчуєш, коли я розкажу тобі далі. Ти ж іще не все знаєш.

— А що ж там ще скоїлося?

— А от що. Останнім часом хазяїн говорить, що вчинив дурницю, дозволивши мені оженитися на стороні; що він ненавидить містера Шелбі і весь його рід, бо вони заносяться перед ним, і що я нібито теж перейняв від тебе цю гординю. Отже, він каже, що більше не дозволить мені ходити сюди, а знайде для мене жінку в своєму маєтку. Спершу він лише побіжно згадував про це, коли сварився на мене, але вчора сказав, що я маю одружитися з Міною і оселитись у її хатині, а як ні — то він продасть мене на Південь.

— Але ж ти одружений зі мною, і нас повінчав священик так само, як білих людей, — простодушно заперечила Еліза.

— Хіба ти не знаєш, що раб не має права одружуватись? Нема на це закону, і, якщо хазяїн надумає нас розлучити, ніхто не визнає тебе за мою дружину. Тим-то я й кажу, що краще б нам було ніколи не бачити одне одного… Краще б мені взагалі не родитися на світ — задля нас обох, задля цього нещасного маляти, що також побачило світ собі на лихо. Адже те саме може спіткати і його!

— Ні, мій пан такий добрий!..

— Воно так, але хто знає, як усе буде? Він може померти, і тоді хлопчика продадуть комусь. Тож яка радість з того, що він такий гарненький, і здібний, і кмітливий? Згадаєш моє слово, Елізо, за кожну дрібку доброго в твоїм дитинчаті тобі завдадуть болючих ран у самісіньке серце, бо чим вища буде йому ціна, тим менше в тебе надії удержати його при собі.

Важким тягарем лягали на серце Елізі його слова. В її уяві знову постав той торговець, що був надвечір у пана, і вона враз пополотніла на обличчі й задихнулась, немов від смертельного удару. Тоді злякано визирнула на веранду, куди подався хлопчик, — йому набридло слухати розмову батьків, і тепер він залюбки гасав верхи на тростинці містера Шелбі. Вона хотіла була розповісти чоловікові про свої побоювання, але стримала себе.

«Ні, ні, йому, бідоласі, й так невесело, — подумала вона. — Не треба нічого йому казати. А може, все воно й неправда — адже пані ще ніколи нас не обманювала».

— Ну що ж, Елізо, серденько, — засмучено мовив Джордж, — мужайся і кріпись. А тепер прощавай, бо я вирушаю в дорогу.

— В дорогу, Джордже? Куди?

— До Канади, — відказав він. — І тільки-но я туди дістануся, як зараз же викуплю й тебе. Це єдиний вихід, який нам залишається. Твій хазяїн — добрий чоловік, він мені не відмовить. Я викуплю і тебе, і хлопчика — сподіваюсь, мені пощастить це зробити.

— Який жах! А що, коли тебе спіймають?

— їм не спіймати мене, Елізо! Я скоріше загину! Або стану вільний, або загину!

— Ти хочеш накласти на себе руки?

— В цьому не буде потреби: вони самі мене вб’ють. їм не вдасться продати мене на Південь живого.

— Ой Джордже, будь обережний хоч заради мене! Не чини зла, не позбавляй життя ні себе, ні когось іншого. Я розумію, яка то спокуса… яка то страшна спокуса, але не треба, благаю тебе… Коли вже ти мусиш рушати, то рушай, але будь обережний та розважливий, і хай щастить тобі.

— Ось послухай-но, Елізо, який мій план. Сьогодні хазяїнові заманулося послати мене з листом до містера Сімса. Він живе за милю звідси отож я й заглянув до тебе дорогою. Певне, хазяїн так і сподівався, що я розкажу тобі про свої знегоди. Він тішиться самою думкою, що це завдасть прикрощів «поріддю Шелбі», як він на них каже. Так от, я повернуся до нього тихий і сумирний, наче все те минулося, розумієш?.. Я вже наготувався до втечі, і є Люди, що згодні мені допомогти. Отож десь за тиждень я зникну безвісти. Побажай мені щастя, Елізо.

— Щасливої дороги, Джордже. Тільки не чини нічого лихого.

А тепер — прощавай! — мовив Джордж, узявши Елізу за руки і вдивляючись їй у вічі, Вони трохи постояли мовчки. А вже потім були останні напутні слова, тяжкі зітхання, сльози — подружжя прощалося так, як прощаються люди, у яких надія на нову зустріч примарна, мов тонке павутиннячко.

Розділ IV

Вечір у хатині дядька Тома

Хатина