Читати книгу - "Маленькі тролі і велика повінь"

Марабу обернувся до них спиною і продовжив пошуки.

— Ходи вже, — поквапила синочка Мама. — Нам треба шукати твого тата.

Вона взяла Мумі-троля та Крихітне Звірятко за руки і рушила далі.

За якусь хвилю їм впало в око щось блискуче в траві, де вода вже зійшла.

— Напевно, діамант! — затамувало подих Крихітне Звірятко.

Зблизька виявилося, що то окуляри.

— Мабуть, пана Марабу, як ти гадаєш, мамо? — запитав Мумі-троль.

— Без жодного сумніву. Вернися і віддай йому окуляри. Він зрадіє. Тільки ж не затримуйся, бо твій бідолашний тато сидить десь голодний, змоклий і зовсім самотній.

Мумі-троль, наскільки йому дозволяли коротенькі ніжки, щодуху кинувся назад і ще здалеку побачив Марабу, який нишпорив у воді.

— Агов! Агов! — загукав Мумі-троль. — Ось ваші окуляри, дядечку!

— Невже знайшлися! — щиро втішився пан Марабу. — Що ж, можливо, ти не з тих нестерпних розбещених малих дітей!

— Я кваплюся, не можу затримуватися, ми теж шукаємо, — пояснив Мумі-троль.

— Ага, он воно що, — уже привітнішим голосом сказав пан Марабу. — Що ж ви шукаєте?

— Мого тата. Він десь сидить на дереві.

Пан Марабу надовго замислився, а тоді рішуче сказав:

— Вам самим це ніяк не під силу. Але я допоможу, бо ж ти знайшов мої окуляри!

Він дзьобом підняв Мумі-троля — дуже обережно — і посадив собі на спину, а тоді, кілька разів змахнувши крилами, полетів понад берегом. Мумі-троль ніколи ще не літав, тож літати йому страшенно сподобалося, хоч і було трохи лячно. А як він запишався, коли пан Марабу опустився на землю поруч з Мамою та Крихітним Звірятком!

— Я до послуг пані у ваших пошуках, — галантно уклонився пан Марабу. — Якщо шановне панство зволить сісти мені на спину, ми одразу ж полетимо.

Спершу він посадив Маму Мумі-троля, а потім Крихітне Звірятко, яке аж повискувало від захоплення.

— Тримайтеся міцно! — попередив пан Марабу. — Бо зараз летітимемо над водою.

— Це найдивовижніша з усіх наших пригод! — тішилася Мама Мумі-троля. — А літати не так уже й страшно, як я собі гадала. Пильно дивіться довкруги, може, побачите тата!

Пан Марабу літав великими колами, а над кожною верхівкою дерева спускався нижче. На гіллі сиділи численні потерпільці, але того, кого шукали, серед них не було.

— Тих бідолашок я порятую згодом, — пообіцяв пан Марабу, який по-справжньому захопився рятувальною експедицією.

Пан Марабу довго літав туди й сюди над водою, вже й сонце зайшло, пошуки видавалися безнадійними.

— Он він! — раптом скрикнула Мама Мумі-троля і так шалено замахала лапками, що ледь не скотилася зі спини Марабу.

— Татусю! — галасував Мумі-троль, а Крихітне Звірятко галасувало й собі.

На одній з найвищих гілок велетенського дерева сидів мокрий сумний Мумі-троль і зорив понад водою. Обіч себе він прив’язав до гілляки знамено із закликом про допомогу.

Тато був такий вражений і щасливий, коли на дерево сів Марабу з усією його родиною на спині, що навіть на слово не спромігся.

— Тепер ми ніколи вже не розлучимося! — хлипала Мама, обіймаючи чоловіка. — Як ти себе почуваєш? Не застудився? Де ж ти пропадав увесь цей час? А будиночок, який ти збудував, справді був гарний? Ти часто згадував про нас?

— Хатинка була розкішна… так шкода… — зітхнув Тато Мумі-троля. — Мій любий маленький хлопчику, як ти виріс!

— Атож, — розчулився пан Марабу. — Я гадаю, найліпше віднести вас зараз на суходіл і спробувати до заходу сонця врятувати ще когось. Мені дуже сподобалося займатися порятунком.

Пан Марабу поніс їх до берега, а вони тим часом, перебиваючи один одного, розповідали про жахіття, які з ними трапилися.

Уздовж усього берега потерпільці палили вогнища, грілися коло них і готували їжу, бо більшість із них зосталися без даху над головою.

Пан Марабу зсадив Мумі-троля, його Маму й Тата і Крихітне Звірятко біля одного з вогнищ і, похапцем попрощавшись, знову подався в море.

— Доброго вечора, — привіталися два морські чорти. — Сідайте до нашого гурту. Юшка скоро зготується.

— Велике спасибі, — подякував Тато Мумі-троля. — Ви собі навіть не уявляєте, яку гарненьку хатинку я мав до повені. Сам збудував. Але як тільки у мене з’явиться новий будинок, запрошую вас на гостину. Завжди будемо вам раді.

— Будинок був великий? — поцікавилося Крихітне Звірятко.

— Три кімнати — небесно-блакитна, сонячно-золота і в цяточку. А ще кімнатка на піддашші для тебе, Крихітне Звірятко.

— Ти справді вірив, що ми усі будемо там жити? — запитала розчулена Мама.

— Звичайно. Я шукав вас усюди, ні на мить не припиняв пошуки. Не міг забути нашої старої любої кахляної печі.

Ось так сиділи вони, оповідаючи про свої пригоди і смакуючи юшкою, аж зійшов місяць, і ватри уздовж берега почали пригасати.

Морські чорти позичили їм ковдру, усі загорнулися нею, тісно притулилися одне до одного і поснули.

Наступного ранку вода спала ще більше, а сонячна днина налаштувала усіх на веселощі.

Крихітне Звірятко витанцьовувало перед ними від утіхи, зав’язавши хвоста кокардою.

Увесь день вони мандрували, і куди б не провадили їх стежки, всюди було дуже гарно, бо після дощу порозпускалися диво-квіти, а дерева усіялися цвітом та плодами.

Досить було ледь труснути деревом, і на землю градом сипалися фрукти.

Урешті-решт вони дісталися до маленької долини, найгарнішої з усього побаченого за той день.

У долині, посеред моріжка, стояв будиночок, схожий на кахляну піч, дуже гарненький, вимальований у блакитний колір.

— Це ж моя хатина! — зойкнув Тато Мумі-троля. Він аж нетямився з радості. — Її сюди принесла повінь, і ось вона стоїть!

— Ура! — зарепетувало Крихітне Звірятко і сторчголов побігло в долину милуватися будиночком.

Воно швидко видряпалося на дах і залементувало ще дужче, бо на комині висів разок намиста з великих справжніх перлів, який зачепився там під час повені.

— Ми тепер багаті! — вигукувало Крихітне Звірятко. — Можемо купити собі автомобіль і ще більшу хату!

— Hi, — заперечила Мама Мумі-троля. — Цей будиночок — найгарніший у світі, іншого нам не треба.

Вона взяла Мумі-троля за лапку і повела до небесно-блакитної кімнати.

Там, у Долині, прожили вони все своє життя, хіба липі кілька разів вибиралися в мандри, щоб побачити світ.

Кілька слів про казкарку Туве

Ось уже майже шістдесят років діти всього світу, а разом з ними й дорослі, що в душі завше залишаються дітьми, зачитуються зворушливими і дотепними повістями